— А пам'ятаєш,— сказав Павло,— як ми в річці ловили раків...
— І один рак,— підхопила Дарка, яка також це пригадала,— вчепився Ганнусі за палець, а вона перелякалась.
Вже далеченько відійшли од хати. Лісок із присадкуватого обернувся на високий, погрізнів. Небо все ще летіло над землею, коли раптово пролунав постріл біля їхньої хати, і все зупинилось: небо вгорі, діти на стерниську. Нашорошили вуха, сподіваючись почути ще постріли, проте ніхто більше не вистрелив у мовчання осіннього вечора, поступово небо знову полетіло, а діти рушили.
Коли дядько ()лскса підійшов до лісу, то вони звелися назустріч із купи хмизу, й Дарка запитала:
— Що сказав батько?
Олекса уникав дииитись на них—все нишпорив очима по землі. Й раз оглянувся назад, а потім — іще.
— Не сварив нас? — поцікавився Павло.
Дядько мовчав. Ще недавно запрошував їх у гості, був приязний, хоча й заклопотаний, а тепер ось і не гляне на них. Діти відчули цю незрозумілу відчуженість, і Дарка сказала:
— А може, ми повернемось?
Дядько ніби опам'ятався. Він силувано усміхнувся, силувано зиркнув на дітей і сказав:
— Вам буде добре в мене. За рідних дітей вас матиму. Голос його тремтів.
Згодом ще, коли йшли через хащі, Павло запитав:
— А хто то стріляв?
— Хіба я знаю?— сказав дядько Олекса.— Хтось стріляв... А сам був радий, що вже темно, що діти не бачать його
обличчя. І міцно стискував у кишені важку зброю, ладен захищати оцих дітей від усіх ворогів на світі, ладен кожної миті накласти за них своїм життям.