— Я така рада, така рада, Павле Олександровичу,— щебече вона,— що ладна кричати про це всім і кожному з вікна. Не кажу вже про той милий сюрприз, який ви зробили нам, мені й Зіні, приїхавши двома тижнями раніше, ніж обіцяли; це вже само собою! Я страшенно рада тому, що ви привезли сюди цього милого князя. Знаєте, як я люблю цього чарівного дідуся! Але ні, ні! Ви не зрозумієте мене! Ви, молодь, не зрозумієте мого захоплення, хоч би як я запевняла вас! Знаєте, чим він був для мене колись, років шість тому, пам'ятаєш, Зіно? А втім, я й забула: ти тоді гостювала в тітки... Ви не повірите, Павле Олександровичу: я була його керівницею, сестрою, матір'ю! Він слухав мене, як дитина! Було щось наївне, ніжне й облагороджене в нашому зв'язку; навіть щось немов пастуше... Я вже й не знаю, як і назвати! Ось чому він і пам'ятає тепер із вдячністю, се pavre princel1
і цей бідний князь! (франц.)
тільки про самий мій дім! Знаєте, Павле Олександровичу, що ви, може, врятували його тим, що завезли його до мене! Я з сердечною скрухою думала про нього ці шість років. Ви не повірите: він мені навіть снився. Кажуть, ота жахлива жінка заворожила, згубила його. Та нарешті ви вирвали його з цих кліщів! Ні, треба скористуватися з нагоди і врятувати його зовсім! Але розкажіть мені ще раз, як удалося вам усе це? Опишіть мені якнайдокладніше всю вашу зустріч. Допіру я, спохва-ту, хзвернула увагу тільки на головне, тим часом усі ці дрібниці, дрібниці й є, сказати б, справжній сік! Я страшенно люблю дрібниці, в найважливіших навіть випадках передусім звертаю увагу на дрібниці... і... поки він сидить іще за своїм туалетом...
— Та все те саме, що я вже розповідав, Маріє Олександрівно! — радо підхоплює Мозгляков, готовий розповідати хоч і десятий раз,— це для нього насолода.— їхав я цілу ніч, звісно, цілу ніч не спав,— можете собі уявити, як я поспішав! — додав він, звертаючись до Зіни,— одно слово, лаявся, кричав, вимагав коней, навіть шурубурив через коней на станціях; якби надрукувати, вийшла б ціла поема в новітньому стилі! Втім, це набік! Рівно о шостій годині ранку приїжджаю на останню станцію, в Ігішево. Перемерз, не хочу й грітися, кричу: коней! Перелякав доглядачку з немовлям: тепер, здається, в неї пропало молоко... Схід сонця чарівний. Знаєте, цей морозний пил рум'яніє, сріблиться! Не зважаю ні на що; одно слово, кваплюсь страшенно! Коней узяв з бою: відняв у якогось колезького радника й мало не викликав його на дуель. Кажуть мені, що чверть години тому зі станції виїхав якийсь князь, їде на своїх, ночував. Я ледве слухаю, сідаю, лечу, наче з ланцюга зірвався. Є щось подібне у Фета, в якійсь елегії. Рівно за дев'ять верст від міста, на самому повороті до Світозерської пустині, бачу, сталася дивовижна подія. Величезна дорожня карета лежить на боці; кучер та два лакеї стоять перед нею, не знаючи, що робити, а з карети, шо лежить на боці, линуть несамовиті крики й зойки. Думав проїхати мимо: лежи собі на боці; не тутешньої парафії! Та взяло гору людинолюбство, що, за висловом Гейне, тиче скрізь свого носа. Зупиняюсь. Я, мій Семен, ямщик — теж ро-" сійська душа, спішимо на підмогу, і таким чином, уші* стьох, підіймаємо, нарешті, екіпаж, становимо його на ноги, яких, правда, в нього й нема, бо він на полозах.
Пособили ще мужики з дровами. їхали-до міста, дістали1 від мене на горілку. Думаю: мабуть, це той самий князь! Дивлюся: боже мій! він і є, кня|зь Гаврило! От зустріч! Кричу йому: "Князю! Дядечку!" Він, звичайно, майже не впізнав мене з першого погляду; проте зараз же майже впізнав... з другого погляду.! Признаюся вам, однак, що й тепер він навряд чи розуміє — хто я такий, і, здається, вважає мене за когось іншого, а не за родича. Я бачив його років сім тому в Петербурзі; ну, тоді я, зрозуміло, був хлопчисько. І я його запам'ятав; він мене вразив,— ну, а йому де ж мене пам'ятати! Рекомендуюсь; він у захопленні, обіймає мене, а тим часом сам весь тремтить від переляку й плаче, їй-богу, плаче: я бачив це на власні очі! Те та се,— умовив його нарешті пересісти в мій візок та хоч на один день заїхати до Морда-сова, підбадьоритися й відпочити. Він погоджується безвідмовно... Заявляє мені, що їде в Світозерську пустинь, до ієромонаха Мисаїла, котрого шанує й поважає; що Степанида Матвіївна,— а вже з нас, родичів, хто не чув про Степаниду Матвіївну? — вона мене торік з Духано-ва помелом прогнала,— що ця Степанида Матвіївна одержала листа такого змісту, що в Москві в неї#хтось доходить: батько чи дочка, не знаю, хто саме, та й не цікавий знати; може, батько й дочка разом; може, ще з додатком якого-небудь небожа, що служить по питній справі... Одно слово, вона так була сконфужена, що зважилась днів на десять попрощатися зі своїм князем і помчала до столиці, прикрасити її своєю присутністю. Князь сидів день, сидів другий, приміряв парики, помадився, фабрився, поворожив був на картах (може, навіть і на бобах); та стало невміч без Степаниди Матвіївни! звелів запрягти коней і поїхав до Світозерської пустині. Хтось із домашніх, побоюючись невидимої Степаниди Матвіївни, насмілився був заперечити, та князь настояв. Виїхав учора по обіді, ночував ув Ігішеві, зі станції поїхав на світанку і на самому повороті до ієромонаха Мисаїла полетів з каретою трохи не в яр. Я його рятую, умовляю заїхати до спільного друга нашого, вельмишановної Марії Олександрівни; він каже про вас, що ви найчарівніша дама з усіх, котрих він будь-коли знав,— і'ОСь ми тут, а князь поправляє тепер нагорі свій туалет, 3і Допомогою свого камердинера, якого не забув узяти з собою та якого ніколи в жодному разі не забуде взяти з собою, бо погодиться швидше вмерти, ніж вийти додам без деяких готувань, або, краще сказати — виправлень... От і вся оказія! Eine allerliebste Geschichte!1
— Але який він гуморист, Зіно! — скрикує Марія Олександрівна, вислухавши.— Як він це мило розповідає! Але послухайте, Поль,— одне питання: поясніть мені гарненько, який ви родич князеві! Ви називаєте його дядьком?
— їй-богу, не знаю, Маріє Олександрівно, як і чим я рідня йому: здається, сьома вода, може, навіть і не на киселі, а на чомусь іншому. Я тут і трохи не винен, а винна у всьому цьому тіточка Аглая Михайлівна. Втім, тіточці Аглаї Михайлівні й робити більше нічого, як перераховувати на пальцях рідню; ото вона й потурила мене торік літом їхати до нього в Духаново. З'їздила б сама! Просто-напросто я називаю його дядечком; він відгукується. Оце вам і все наше родичівство, на сьогоднішній день принаймні...