Дядечків сон

Сторінка 3 з 39

Федір Достоєвський

Він повернувся із звісткою, що, на його думку, князь справді трохи не сповна розуму, і потім завжди робив кислу міну, згадуючи про свою поїздку до Духанова. Дами голосно обурювалися. Довідались, нарешті, про одну капітальну річ, а саме: що князем оволоділа якась невідома Степанида Матвіївна, бозна-яка жінка, котра приїхала з ним із Петербурга, літня й товста, ходить у ситцьових платтях і з ключами в руках; що князь слухає її у всьому, мов дитина, і не сміє кроку ступити без її дозволу; що вона навіть миє його своїми руками; пестить його, носить і бавить, як дитину; що, нарешті, саме вона й віддаляє від нього всіх відвідувачів і особливо родичів, котрі почали були потроху заїздити до Духанова, на розвідки. В Мордасові багато говорили про цей незрозумілий зв'язок, особливо дами. До всього цього додавали, що Степанида Матвіївна керує всім маєтком князя необмежено й самовладно: звільняє управителів, прикажчиків, слуг, збирає доходи; проте керує вона добре, так що селяни благословляють долю свою.

А про самого князя довідались, що дні свої він збуває майже цілком за туалетом, приміряє парики та фраки; а весь інший час проводить із Стіепанидою Матвіївною, грає з нею у воза, ворожить на картах, зрідка виїздить погуляти верхи на смирній англійській кобилі, причім Степанида Матвіївна неодмінно супроводить його в критих дрожках, про всяк випадок — бо князь їздить верхи більше з кокетства, а сам ледве тримається на сідлі. Бачили його часом і пішки, в пальті й у солом'яному крислатому брилику, з рожевою дамською хусточкою на шиї, із скельцем в оці та з солом'яним кошичком на лівій руці, щоб збирати грибки, польові квіти, волошки; Степанида ж Матвіївна завжди при цьому супроводить його, а позаду йдуть два саженні лакеї й їде, про всяк випадок, коляска. Коли ж зустрічається з ним селянин і, спинившись осторонь, скидає шапку, низько вклоняється й приказує: "Здрастуйте, батечку князю, ваше сія-тельство, наше ясне сонечко!" — то князь зараз же наводить на нього свого лорнета, привітно киває головою й ласкаво каже йому: "Bonjour, mon ami, bonjour!" *,— і багато таких поголосок ходило в Мордасові; князя ніяк не могли забути: він жив так близько! Як же були всі здивовані, коли одного чудового ранку розлетілась 'чутка, що князь, затворник, дивак, власною своєю персоною прибув до Мордасова й зупинився в Марії Олександрівни! Все переполошилось і схвилювалось. Усі ждали пояснень, усі питали одне в одного, що це значить? Дехто збирався вже їхати до Марії Олександрівни. Усім приїзд князя здавався дивовижею. Дами пересилалися записками, збиралися з візитами, посилали своїх покоївок і чоловіків на розвідки. Особливо дивним здавалося, чому князь зупинився саме в Марії Олександрівни, а не в когось іншого? Найбільше за всіх досадувала Ганна Миколаївна Антипова, бо князь доводився їй якоюсь дуже далекою ріднею. Але, щоб розв'язати ці всі питання, треба неодмінно зайти до самої Марії Олександрівни, куди запрошуємо ми й ласкавого читача. Тепер, правда, ще тільки десята година ранку, але я певен, що вона не відмовиться прийняти своїх близьких знайомих. Нас принаймні вона прийме неодмінно.

.1 Здрастуй, друже мій, здрастуй! (франц.)

РОЗДІЛ III

Десята година ранку. Ми в домі Марії Олександрівни, на Великій вулиці, у тій самій кімнаті, яку хазяйка в урочистих випадках називає своїм салоном. У Марії Олександрівни є також і будуар. У цьому салоні добре пофарбовані підлоги й непогані виписні шпалери. В меблях, досить незграбних, переважає червоний колір. Є камін, над каміном дзеркало, перед дзеркалом бронзовий годинник із якимсь амуром, вельми поганого смаку. Поміж вікнами, в простінках, два дзеркала, з яких уже встигли познімати чохли. Перед дзеркалами, на столиках, знову годинники. Під задньою стіною — прегарний рояль, виписаний для Зіни; Зіна — музикантка. Біля затопленого каміна розставлені крісла, по змозі в мальовничому безладі; між ними маленький столик. На другому кінці кімнати інший стіл, накритий сліпучо-білою скатертиною; на ньому кипить срібний самовар і наготовлено гарненький чайний прибор. Самоваром та чаєм завідує одна дама, що живе в Марії Олександрівни як далека родичка, Настасія Петрівна Зяблова. Два слова про цю даму. Вона вдова, їй понад тридцять років, брюнетка, з свіжим кольором обличчя й з живими темно-карими очима. Взагалі непогана з себе. Вона веселої вдачі й велика реготуха, досить хитра, пліткарка, звісно, і вміє оборудувати свої дільця. В неї двойко дітей, десь вчаться, їй дуже кортить вийти ще раз заміж. Поводиться вона досить незалежно. Чоловік її був військовий офіцер.

Сама Марія Олександрівна сидить біля каміна в чудовому настрої і в ясно-зеленому платті, яке личить їй. Вона страшенно рада з того, що приїхав князь, котрий цієї хвилини сидить нагорі за своїм туалетом. Вона така рада, що навіть не силкується приховувати своєї радості. Перед нею, стоячи, рисується молодий чоловік і щось з запалом розповідає. По очах його видно, що йому хочеться догодити своїм слухачкам. Йому двадцять п'ять років. Манери його були б непогані, але він часто переймається захватом і, крім того, має велику претензію на гумор та дотеп. Вбраний прекрасно, білявий, непоганий на вроду. Але ми вже казали про нього: це пан Мозгляков, який подає великі надії. Марія Олександрівна вважає сама собі, що в нього трохи пусто в голові, однак приймає його дуже гарно. Він домагається руки її дочки Зіни, в котру, як він каже, закоханий шалено. Він що мить звертається до Зіни, намагаючись зірвати з її губ усмішку своєю дотепністю й веселістю. Але та з ним видимо холодна й неуважна. Цієї хвилини вона стоїть осторонь, біля рояля, і перебирає пальчиками календар. Це одна з тих жінок, що викликають загальний захоплений подив, коли з'являються в товаристві. Вона гарна до неможливості: висока на зріст, брюнетка, з чудовими, майже зовсім чорними очима, струнка, з могутніми, дивними персами. її плечі й руки — античні, ніжка зваблива, хода королівська. Сьогодні вона трохи бліда; та зате її пухленькі, дивно окреслені, червоні губки, між якими світяться, як нанизані перла, рівні маленькі зуби, три дні снитимуться вам у сні, якщо хоч раз на них глянете. Вираз обличчя її серйозний і суворий. Мосьє Мозгляков наче боїться її пильного погляду; принаймні його якось коробить, коли він насмілюється позирнути на неї. Рухи її звисока недбалі. На ній просте біле серпанкове плаття. Білий колір їй надзвичайно до лиця; а втім, їй усе до лиця. На її пальчику каблучка, сплетена з чийогось волосся, як до кольору — то не з матінчиного. Мозгляков ніколи не смів спитати її: чиє це волосся? Цього ранку Зіна якась особливо мовчазна і навіть сумна, немовби чимось занепокоєна. Зате Марія Олександрівна ладна говорити не вгаваючи, хоч зрідка теж подивляється на дочку якимсь особливим, підозріливим поглядом; втім, робить це покрадьки, наче й вона боїться її.