Господар постоялого двору "Круа-Браншар" не помилився: в ту мить, коли він розмовляв з подорожнім, у Долі йшов запеклий бій. Жорстокий нічний поєдинок спалахнув у місті між білими, що захопили місто зранку, і синіми, що наспіли ввечері. Сили вони мали нерівні: білих було шість тисяч, синіх — тільки півтори, — але завзяття — однакове. І дивна річ — саме півтори тисячі атакували шість тисяч.
З одного боку — юрба, з другого — дисципліноване військо. З одного боку шість тисяч селян, з вишитим на шкіряних куртках серцем Ісуса, з білими стрічками на круглих капелюхах, з євангельськими реченнями на нарукавниках, з чотками біля поясів, озброєні здебільшого вилами замість шабель та рушницями без багнетів. Вони вірьовками тягли за собою гармати, були погано одягнені, погано дисципліновані, погано озброєні, але фанатичні, готові до всього і здатні на все. З другого боку — півтори тисячі солдатів у трикутних капелюхах з трикольоровими кокардами, у довгополих камзолах із закотами, на яких перехрещувалися портупеї, з добрими тесаками за поясом і з довгими багнетами на рушницях, — вимуштровані, звичні до правильного строю й дисципліни, слухняні й завзяті, люди, що вміють і підкорятись, і при потребі командувати, теж волонтери, але волонтери батьківщини, хоч і обірвані, без чобіт. За монархію стояли рицарі-мужики, за республіку — босоногі герої. І в кожного з цих двох військ душею був командир — у роялістів — старий, у республіканців — молодий чоловік. З одного боку Лантенак, з другого — Говен.
В революції, поряд з молодими гігантами, як Дантон, Сен-Жюст і Робесп’єр, є також молоді ідеалісти, як Гош і Марсо[113]. До цих останніх належав і Говен.
Говенові було тридцять років. Він мав постать Геркулеса і суворі очі пророка, а сміявся по-дитячому. Він не курив, не пив вина, не лаявся. У походах завжди мав при собі дорожній несесер, дуже дбайливо доглядав нігті, зуби і старанно розчісував темну розкішну шевелюру. На привалах він сам витрушував свій командирський мундир, пробитий кулями і сірий від пилюки. Він завжди одчайдушно кидався в бій, але ні разу не був поранений. Його дуже м’який голос міг, проте, звучати різко й владно, коли він командував. Він подавав приклад солдатам — спав на землі, закутавшись у свій плащ, поклавши свою гарну голову на камінь, під вітром, під дощем, під снігом. Це була душа героїчна і невинна. З шаблею в руці він ставав невпізнанним. Була в ньому якась жіночність, що на полі бою особливо жахає.
До того ж це був мислитель і філософ, молодий мудрець. Алківіад для тих, хто його бачив; Сократ для тих, хто його чув. І в тій великій імпровізації, що зветься Французькою революцією, цей молодий чоловік відразу ж виріс у полководця.
Загін, сформований за взірцем римських легіонів, був ніби цілою маленькою армією, що мала всі види зброї. Вона складалася з піхоти й кавалерії, в ній були розвідники, сапери, понтонери; мала гармати, як римський легіон — катапульти. Три гармати надавали загонові сили, не зменшуючи її рухливості.
Лантенак теж був полководець, ще кращий. Він був водночас і обережніший, і сміливіший. Справжні старі герої більш розважливі, ніж молоді, бо для них давно вже минув світанок життя, і сміливіші, бо ближчі до смерті. Що їм втрачати? Майже нічого. Звідси відчайдушно смілива, а разом обдумана тактика Лантенака. Але загалом у цьому завзятому змаганні старого з молодим майже завжди брав гору Говен. Тільки тому, певно, що йому більше щастило. Всяке щастя, як і щастя воєнне, випадає на долю молодості. Адже перемога все-таки подібна до жінки.
Лантенак дуже лютився на Говена, передусім тому, що Говен його бив, а до того ж тому, що був його родичем. Чого це спало на думку бути якобінцем Говенові, цьому хлопчиськові, до того ж його спадкоємцеві (бо маркіз не мав дітей), його майже рідному внукові?! "Ех, — говорив цей майже рідний дід, — якщо тільки він потрапить до моїх рук, то я вб’ю його, як собаку!"
Зрештою, республіці чимало турбот завдав маркіз де-Лантенак. Тільки-но він висадився на берег, як змусив усіх тремтіти перед ним. Його ім’я покотилося по Вандеї, наче грім порохового вибуху, і він одразу став центром повстання. В таких бунтах, коли всі заздрять один одному і кожен має свій кущ чи свій яр, з’являється людина, яку всі визнають за вищу, вона об’єднує розпорошених рівних ватажків. Майже всі лісові командири приєдналися до Лантенака, його слухалися і ближні, і дальні. Один тільки покинув його — Гавар, що приєднався перший. Чому це сталося? Бо він був довіреною особою. Він знав усі таємні задуми і поділяв усі плани попередньої системи громадянської війни, які Лантенак відкинув або замінив новими. Довірена особа не передається в спадщину. Черевик Ла-Руарі не прийшовся по нозі Лантенакові, і Гавар пішов до Боншана.
Лантенак у воєнній справі належав до школи Фрідpixa II; він умів сполучати велику війну з малою, тобто регулярну з партизанською. Він і чути не хотів про "безладну масу", якою була католицька королівська армія — юрба, приречена на знищення, але не визнавав і дрібних сутичок у лісах та чагарниках, бо це годиться для наскоків, але не для рішучого удару. Партизанська війна не вирішує кінця війни або вирішує в поганий бік. Починається з нападу на республіку, а закінчується пограбуванням проїжджих. Лантенак не визнавав бретонської війни — ні прийомів боротьби з ворогом в чистому полі, прихильником яких був Ларошжаклен, ні способів "лісної війни" Жана Шуана. Лантенак не хотів ні вандейщини, ні шуанства. Він хотів справжньої війни — використовувати для нападів селян, але спиратися на солдатів. Лантенаку потрібні були селянські банди для стратегії і солдатські полки — для тактики. Для несподіваних атак, засад і наскоків чудовими були, на його думку, ці сільські армії, що можуть миттю зібратися і враз розсипатися по кущах. Але вони були занадто текучі, нестійкі. В його руках вони були наче вода, яку не втримаєш. Він хотів створити міцну основу для цієї плинної і безладної війни, хотів долучити до дикої лісової армії регулярне військо, що стало б віссю для селянських виступів. Це була глибоко вірна і страшна думка. Якби вона здійснилась, Вандея стала б непереможною.