І подорожній підняв руку до капелюха і, пильно дивлячись на другу об’яву, віддав їй честь.
Господар продовжував:
— Бачите, громадянине, річ ось у чому. В містах і великих містечках стоять за революцію, а на селі — проти. Чи краще сказати — міста в нас французькі, а селища — бретонські. Це війна городян із селянами. Селяни називають нас череванями, а ми їх — тюхтіями. Аристократи і священики з ними.
— Не всі, — озвався вершник.
— Звичайно, не всі, громадянине. Адже ось тут віконт пішов проти маркіза.
І він додав про себе: "І я певен, що розмовляю з священиком".
Вершник продовжував:
— І хто з цих двох перемагає?
— Поки що віконт. Але йому важко. Старий крутої вдачі. Обидва вони з роду Говенів — тутешніх дворян, їхній рід розділився на дві парості. Старшу очолює маркіз де-Лантенак, а молодшу віконт Говен. Тепер ці дві парості б’ються. У дерев цього не буває, а в людей трапляється. Маркіз де-Лантенак всемогутній у Бретані, для селян — це принц. Того ж дня, коли він зійшов на берег, до нього відразу пристало вісім тисяч чоловік. За тиждень піднялося триста парафій. Якби він захопив хоч клаптик побережжя, англійці вже були б тут. На щастя, підоспів Говен, його онук, — він командує республіканським загоном, — і дав відсіч своєму дідові. Крім того, теж на наше щастя, Лантенак, коли прибув сюди, то перебив силу полонених, а між ними звелів розстріляти і двох жінок, одна з яких мала трьох дітей, що їх усиновив батальйон Червоного Ковпака. Їх небагато лишилося, цих парижан, але то завзяті бійці. Отож вони влилися в загін, яким командує Говен. Білих так і змітають. Вони хочуть помститися за ту жінку і відібрати дітей. Що старий зробив з малюками, нікому не відомо. Це й доводить до люті паризьких гренадерів. Коли б тут не були замішані діти, війна могла б бути інша. Віконт — хоробрий і добрий молодий чоловік. Але старий маркіз — жахливий. Селяни називають це війною святого Михаїла проти Вельзевула. Ви, може, знаєте, що святий Михаїл вважається ангелом-хранителем цього краю. Посеред моря в бухті є його гора. Розповідають, що він повалив диявола і закопай його недалеко звідси під другою горою, яка зветься Томбелен.
— Так, — пробурмотів верхівець. — Tumba Belini, могила Ваала, Вельзевула тобто.
— Ви, як я бачу, добре поінформовані.
Він подумав: "Він знає латинську мову; певна річ, — священик". А вголос додав:
— Так от, громадянине, для селян ця війна — продовження боротьби між святим Михаїлом і Вельзевулом. Безперечно, що для них святий Михаїл — це генерал роялістів, а Вельзевул — командувач патріотів. Але коли є на світі диявол, то це Лантенак, а коли є ангел, то це Говен. Попоїсти не хочете, громадянине?
— У мене є фляжка з вином і окраєць хліба. Але ж ви мені так і не сказали, що діється в Долі.
— А ось що. Говен командує експедиційним загоном побережної армії. Лантенак мав на меті скрізь підняти повстання, об’єднати Нижню Бретань з Нижньою Нормандією, відкрити двері Пітту і підтримати велику двохсоттисячну вандейську армію двадцятьма тисячами англійців і двома сотнями тисяч селян. Говен розбив цей план. Він тримає побережжя, відтісняючи Лантенака в глиб країни, а англійців у море. Лантенак недавно був тут, але Говен його звідси вибив, забрав у нього Пон-о-Бо, прогнав його з Авранша, з Вільдьє і перегородив шлях у Гранвіль. Тепер він хоче загнати Лантенака в Фужерський ліс і там оточити. Досі все йшло гаразд. Говен ще вчора був тут із своїм загоном. Раптом тривога. Старий — досвідчений вояка, і він звернув убік, — як виявилось, пішов на Доль. Якщо він захопить Доль і встановить на Дольській горі батарею, — а гармати він має, — то, значить, тут, на цій ділянці узбережжя, англійці зможуть висадити десант. Тоді все пропало. Не можна було гаятись і хвилини. Говен чоловік з головою. Ні з ким не радячись, не чекаючи ніяких наказів, він наказав сідлати коні, підготувати гармати, зібрав свій загін, витяг шаблю і вирушив у путь. От і вийшло, що Лантенак кинувся на Доль, а Говен на Лантенака. У Долі ці два бретонські лоби стукнуться. Удар буде сильний. Вони тепер уже там.
— Скільки часу треба, щоб доїхати до Доля?
— Військо з обозом ітиме не менш як три години. Але вони вже там.
Подорожній, прислухаючись, сказав:
— Справді, здається, чути гарматні постріли.
Господар і собі прислухався.
— Так, громадянине. І з рушниць стріляють. Чуєте, наче роздирають полотно. Доведеться вам, мабуть, заночувати тут. Туди зараз поспішати не варто.
— Я не можу затримуватись. Мені треба їхати далі.
— Даремно. Я не знаю, які там у вас справи, але їхати в той бік дуже небезпечно. Хіба що йдеться про найдорожче для вас у світі…
— Саме про це і йдеться, — відповів вершник.
— …Скажімо, про вашого сина…
— Майже що так, — сказав верхівець.
Корчмар підвів голову і сказав собі в думці: "А все-таки мені здається, що це священик". Потім, подумавши трохи, вирішив: "А втім, буває, що і священики мають дітей".
— Загнуздайте мого коня, — сказав подорожній. — Скільки я вам винен?
І розплатився.
Господар поставив корито й відро до стіни і знову підійшов до вершника.
— Коли ви вже вирішили їхати, то послухайте моєї поради. Ясно, що ви їдете в Сен-Мало. То не їдьте через Доль. Є дві дороги — одна через Доль, а друга понад морем. Друга не довша. Дорога понад морем іде на Сен-Жорж-де-Бреень, на Шер’є та Ірель-ле-Вів’є. Ви лишите Доль із південного боку і Канваль — з північного. Послухайте мене, громадянине, — коли виїдете на кінець цієї вулиці, повертайте праворуч, на Сен-Жорж, а не ліворуч, на Доль. Бо в Долі ви потрапите прямо в пекло. Беріть праворуч!
— Дякую за пораду, — сказав подорожній.
І пришпорив свого коня.
Вже стемніло, і він скоро зник у долині.
Коли подорожній доїхав до кінця вулиці, до нього долинув голос корчмаря:
— Беріть праворуч.
Та вершник повернув ліворуч.
II. ДОЛЬ
Доль, "іспанське місто Франції і Бретані", як його іменують стародавні грамоти, — це не місто, а одна вулиця. Широка стара готична вулиця, обабіч якої безладно стоять будинки з дерев’яними колонами; вони не становлять одної лінії, а створюють десятки заулків і тупиків. Решта містечка — це лабіринт вуличок, що відходять від цієї центральної вулиці і вливаються в неї, як струмки в річку. Це місто зовсім відкрите з усіх сторін і розташоване біля підніжжя Дольської гори; витримати облогу місто б не могло. А вулиця могла. Виступаючі фасади будинків, які можна було бачити ще п’ятдесят років тому, і два ряди колон, що оточували її, робили її надійною для оборони. Кожен будинок був фортецею, які доводилось брати одну за одною. Майже посередині вулиці розміщався старий ринок.