В Тюїльрі, перейменованому в Народний палац, куди Конвент переніс 10 травня 1793 року свою роботу, зал засідань простягався від павільйону Дзигарів, який назвали павільйоном Єдності, до павільйону Марсана, названого павільйоном Свободи. Павільйон Флори перейменували в павільйон Рівності. В зал засідань підіймалися сходами Жана Бюллана. На другому поверсі містився Конвент, а весь перший поверх палацу був ніби довгою казармою, де стояли рушниці в козлах і похідні койки солдатів, охоронців Конвенту. Національні збори мали свою почесну варту, яку називали "гренадерами Конвенту".
Трикольорова стрічка відокремлювала палац, де засідав Конвент, від саду, де міг ходити народ.
3
Закінчимо опис залу засідань. Все заслуговує на увагу в цьому страшному місці.
При вході найперше впадала в очі висока статуя Свободи, що стояла між двома широкими вікнами.
Сорок два метри завдовжки, десять завширшки і одинадцять заввишки — такі розміри мало приміщення, що було театром короля і стало театром революції. Красивий пишний зал, збудований Вігарані для придворних, зовсім сховався під грубим помостом, що в 93 році мусив витримувати величезний тягар — народні маси. Варто відзначити, що цей поміст, на якому влаштували трибуни, мав за єдину підпору стовп із суцільного стовбура з десятиметровим діаметром. Жодна з каріатид не могла зрівнятися з цим стовпом. Цілі роки витримував він важкий натиск революції, Він витримав вигуки захвату, вибухи ентузіазму, лайку, галас, рев, — усю колотнечу, всю бурю народного гніву, бунт. І не погнувся. Після Конвенту він бачив Раду старшин[83]. Вісімнадцятого брюмера[84] його прибрали.
Берсьє замінив тоді цей дерев’яний стовп мармуровими колонами, які простояли, проте, недовго.
Задуми архітектора часом бувають дуже дивні. Архітектор, що прокладав вулицю Ріволі, намагався наслідувати траєкторію польоту гарматного ядра; архітектор, що будував Карлсруе, взяв за взірець віяло; за ідеал архітектора, що спорудив зал, де засідав з 10 травня 1793 року Конвент, правила, мабуть, велетенська шухляда комода. Це було щось довге, високе й нудне. До однієї з довгих сторін паралелограма прилягало широке півколо, де амфітеатром були розміщені лави депутатів, без столів і пюпітрів. Гаран-Кулон, що мав звичку багато писати, клав папір на своє коліно. Проти лав — трибуна. Перед трибуною бюст Лепелетьє Сен-Фаржо. За трибуною крісло голови.
Голова бюста трохи виступала над краєм трибуни, через те пізніше його зняли.
Амфітеатр складався з дев’ятнадцяти довгих лав, розташованих півколом. У кутках, що були з обох боків амфітеатра, стояли короткі лави.
Під час засідань всередині амфітеатра, внизу, наче в підкові, стояли біля підніжжя трибуни пристави.
По один бік трибуни у чорній дерев’яній рамі заввишки дев’ять футів була прибита дошка, переділена чимсь подібним до скіпетра на два стовпці, — "Декларація прав людини"[85]. По другій бік лишалося порожнє місце, заповнене згодом такою ж дошкою в чорній рамі, переділеною теж надвоє, тільки не скіпетром, а мечем. На ній був текст Конституції II року[86]. Над трибуною, над самою головою оратора, маяли прапори, майже горизонтально висуваючись із глибокої, перегородженої на дві половини ложі, в якій завжди було повно народу. Ці три великі трикольорові прапори опиралися на жертовник з написом: "Закон". За цим жертовником височів, наче страж вільного слова, величезний пук лікторських прутів, завдовжки з колону. Біля стіни, напроти депутатських місць, стояли вряд колосальні статуї. По праву руку місця головуючого — Лікург, по ліву — Солон, а над лавами Гори — Платон.
П’єдесталами для статуй служили прості кам’яні куби, поставлені на довгий карниз, що йшов круг усього залу і відділяв публіку від депутатів. Глядачі завжди опиралися ліктями на цей карниз.
Чорна дерев’яна рама "Декларація прав людини" верхнім краєм доходила до цього виступу, закриваючи малюнки на стіні і порушуючи чистоту лінії, чим був дуже незадоволений Шабо. "Це гидота", говорив він.
На головах статуй були вінки з дубового й лаврового листя.
З бокового карниза широкими прямими складками спускалося, закриваючи увесь низ залу засідань, зелене драпування з намальованими на ньому, теж зеленими, але темнішими, вінками. Над цим драпуванням холодно біліла стіна. В цій стіні глибоко й рівно, без будь-яких оздоб, були прорізані два яруси трибун для публіки, вгорі круглих, внизу чотирикутних. З кожного довгого боку залу йшло по десять трибун, а з обох коротких — по дві величезні ложі, — отже, всіх трибун було двадцять чотири. В них завжди було страшенно людно.
Глядачі нижніх трибун, не вміщаючись в них, видиралися на всі виступи. Вздовж другого поверху був проведений товстий залізний брус, міцно закріплений на такій висоті, щоб на нього могли спиратися ті, що сиділи вгорі. Завдяки цьому передні глядачі не падали, коли на них натискали ззаду. Проте одного разу хтось із публіки все ж таки не вдержався, але не вбився, бо впав на Массьє, бовейського епіскопа. Підвівшись, він сказав: "Бач, і з попа може бути якась користь!"
Зал Конвенту вміщав дві тисячі чоловік, в дні народних заворушень — і три тисячі.
Конвент засідав двічі на день — ранком і ввечері.
Крісло голови було з круглою спинкою, оббитою золоченими цвяшками. Його стіл підтримували крилаті одноногі страховища, які немов вискочили з Апокаліпсиса, щоб бути очевидцями революції. Здавалося, що їх випрягли з колісниці Єзекіїла, щоб запрягти в колісницю Сансона[87].
На столі головуючого стояли дзвінок, завбільшки з цілий дзвін, та мідна чорнильниця і лежав оправлений у пергамент великий фоліант — книга протоколів.
Бувало, що на цей стіл капала кров з відтятих голів, принесених у Конвент на списах.
На трибуну вело дев’ять східців. Були вони високі, круті й дуже незручні. Одного разу депутат Хансоне, сходячи на трибуну, спіткнувся. "Сходи, наче на ешафот", сказав він. "От і привчайся!" вигукнув йому Кар’є.
Там, де стіни були надто вже голі, архітектор оздобив їх пуками лікторських прутів з сокирою.
Праворуч і ліворуч трибуни стояли на підставках по два канделябри дванадцяти футів заввишки, з чотирма парами ламп угорі. У кожній ложі для публіки стояв такий же канделябр. Підставки цих канделябрів були оздоблені круглими орнаментами, які народ називав "намистом гільйотини".