Ранок 4 грудня був морозний: — 49° С. Барометр показував 756 мм. Легкий вітерець дув із заходу. Небо було безхмарне, глибоке й голубе. У горах білів сніг.
Вибираючись у похід, завжди запізнюєшся. Звичайно затримують провідники: то у них взуття не готове, то вони ще не поїли, то на дорогу нема тютюну і т. д.
Тільки об одинадцятій годині ранку ми нарешті вирушили в дорогу. Китайці проводжали нас із прапорами, тріскачками і ракетами.
За останні чотири дні річка * добре замерзла. Лід був рівний і блищав, мов дзеркало. Коли річка замерзла, вода в ній піднялась і заповнила всі протоки. Це дало нам можливість скорочувати дорогу і йти навпростець, минаючи вигини річки і такі місця, де лід став торосом.
Наш обоз складався з восьми нарт39. У кожній нарті було по ЗО кілограмів корисного вантажу. їздових собак ми не мали, бо в мене не було грошей, та й навряд, щоб на Кусуні знайшлося їх стільки, скільки треба. Тому парти ми тягли самі.
Удегейський спосіб перевезення вантажів узимку полягає ось у чому. До передньої частини нарт приватизують вірьовку або пояс із лямкою, яку надівають через плече. Збоку, до найближчого стояка коло полоза, прикріплюють довгу жердину, що зветься правилом. Людина тримає правило правою рукою, скеровує нарту і підтримує її на крутих поворотах.
Погода сприяла нам. Парти бігли по льоду легко. Люди йшли весело, жартували і сміялись.
Між річками Че і Цзава, посеред річки Кусуну, височіє одинока скеля, яку тубільці називають Чжеле-Када-ні. Старий Люрл розповідав мені, що колись він з іншими мисливцями довго стояв бівуаком біля цієї скелі. Один удегеєць помітив на її вершині тигра. Звір лежав на боці нерухомо. Удегейці простояли тут кілька діб. За цей час двічі йшов сніг. Він зовсім закрив звіра. Раптом, на їх подив, уранці шостого дня звір підвівся, обтрусився і став спускатися до річки. Тоді вони зрозуміли, що тигр був мертвий тільки тимчасово (він може робити це, коли йому заманеться). Душа його (ханя) покинула тіло і мандрувала десь далеко, потім знову повернулась, і тигр ожив. Удегейці плакались і втекли. Відтоді скеля Чжеле-Кадані стала забороненою. Друге таємниче місце у нижній течії, на лівому березі Кусуну,— це скеля, схожа на людське обличчя. Удегейці називають її Када-Делін, тобто Кам'яна голова.
За спостереженням тубільців, лососева риба йде по річці Кусуну неоднаково: кета йде до річки Сололі, горбуша до Бягаму і, як завжди, далі від усіх заходить мальма. Особливо багато буває її на річці Агдині.
Довжина річки Кусуну — близько ста кілометрів. Початок вона бере з Сіхоте-Аліню і тече по кривій на північний схід. Кусун така ж бистра й порожиста річка, як і Т'акема. З річки Кусуну видно найближчі відроги Сіхоте-Аліню. У верхів'ях Іоні 1-ї, Іоні 2-ї, Іоні 3-ї та Олосо містяться високі гори Іоня-Кямоні; їх добре видно з моря. За словами удегейців, в улоговині між трьома гірськими верховиками є озеро з прісною водою.
Породи, з яких складаються найближчі гори, в послідовному порядку від моря вгору по течії річки залягають так: спочатку базальти, потім андезити і порфірити, тоді якась темна лава з порожнинами, іцо сповнені яскраво-зелених конкрецій; ^алі йде дрібнозернистий базальт і коло річки Бую авгітовий андезит. Вище річки Бую кілометрів на десять є кам'яне вугілля. Років тридцять тому під час пожежі воно загорілось і відтоді вееь час тліє під землею. Інші виходи кам'яного вугілля на поверхню землі є' біля джерела Необе, на лівому березі Кусуну, за 25 кілометрів од моря.
Ще недавно вся долина Кусуну була вкрита густим мішаним лісом. Дві великі пожежі, що виникли одна за одною, зовсім знищили їх. Тепер Кусунська долина являє собою суцільне згарище. Особливо вигоріли ліси на річках Буй, Холосу, Фу, Бягаму, Сололі та Цзава 3-тя. Живий ліс зберігся тільки по річках Одо, Агдині та Сідексі (вона ж Сіденгей).
Із тварин у долині Кусуну живуть ізюбр, дика коза, кабарга, куниця, тхір, соболь, росомаха, червоний вовк, лисиця, бурий ведмідь, рись і тигр. Останнього найчастіше бачать на річках Сіденгей 2-га та Оддеге.
В цей день ми пройшли мало і рано стали на бівуак. Па першому бівуаці місця в наметі ми зайняли як попало. Я, Дерсу і маньчжур Чіші-у розмістилися по один бік вогню, стрільці — по другий. Цього порядку вже додержувалися всю дорогу.
Взимку, особливо під час сильних вітрів, треба вміло ставити двоскатний намет. Остов його з жердин шелюги (її завжди багато коло річки) з усіх боків обтягується полотнищами; вгорі лишається відтулина для диму. Щоб у наметі була тяга, треба трохи підняти одне полотнище (звичайно це роблять з того боку, де вхід). Але всередину намету разом з чистим повітрям входить і холод. Тут нам знову допоміг кмітливий Дерсу. Він приніс дуплясте дерево і поклав його на землю так, що один кінець був біля багаття, а другий лишився зовні. Дуплясте дерево було чудовим піддувалом. Зразу встановилася тяга, і повітря в наметі очистилось. На постелі стрільці нарізали ялинника і зверху накрили його сухою травою. Вночі всі спали дуже добре.
На другий день (5 грудня) я прокинувся раніше за всіх, одівся і вийшов з намету. Передсвітанкові сутінки відтісняли нічну пітьму на захід. Світало. У лісі лунко тріщав мороз, термометр показував —20° С. Від ополонок на річці піднімалася пара. Дерева, що росли поблизу їх, одяглися в іній і стали схожі на білі корали. Біля ополонки гралися дві видри. Вони дивно рухалися, звиваючись мов змії, їхні крики були схожі на свист і хихикання. Інколи одна з них ставала на задні ноги і озиралась. Я спостерігав видр із-за кущів, і все-таки вони почули мене й пірнули у воду.
Повертаючись, я вирішив пополювати на рябчиків і підійшов до бівуаку з другого боку. Дим од багаття, змішаний з парою, густими клубами шугав з намету. Там ворушилися люди: напевне, їх розбудили мої постріли.
Напившись чаю і тепло взувшись, стрільці швиденько зняли намети й ув'язали нарти. Через якихось півгодини ми були вже в дорозі. Сонце зійшло в туманній імлі багряне. Почався новий день.
З отих острівців живого лісу, що оазами збереглися обабіч річки, можна було судити, яка в цих місцях була рослинність. Тут росло багато кедрів і тополь, то тут, то там визирало буро-сіре гілля кущового клена з сухими блідо-рожевими плодами, а поряд — амурський бузок, який тепер можна впізнати тільки по пучках засохлих плодів на верхівках голого гілля з темно-сірою корою. Краще роздивилися ми кущ жасмину та амурський барбарис, на яких вбереглися замерзлі плоди.