Та ось на сході з'явилася рожева смужка: займався світанок. Зорі швидко почали меркнути; чарівна картина ночі зникла, і в сіро-синьому повітрі розлилося неясне ранкове світло. Червоний жар у багатті став тьмяний і вкрився золою, головешки диміли,— наче вогонь ховався всередину їх.
— Давай-но заснемо трохи,— запропонував я своєму супутникові.
Дерсу підвівся, поправив намет, потім ми обидва лягли і, вкрившись однією ковдрою, заснули як убиті.
Коли ми прокинулись, сонце стало вже високо. А ранок був морозний, ясний. Вода в озерцях вкрилася блискучим тонким льодом. І тільки ополонки здавались темними плямами.
Нашвидкуруч поїли холодного м'яса, напилися чаю і, зібравши торбини, пішли назад до річки Нахтоху.
Там ми застали всіх. Аринін убив морського лева, Заха-ров — нерпу. Отже, у нас був тепер неабиякий запас шкіри і вдосталь м'яса.
З 12 до 16 листопада ми простояли на місці. В цей час стрільці ходили по брусниці, збирали кедрові горіхи. Дерсу виміняв в удегейців дві невичинені лосеві шкури за одну вичинену. Тубільних жінок він попросив накроїти унти, а шили їх ми самі, кожен по своїй нозі.
17-го вранці ми попрощалися з річкою Нахтоху і вирушили до старовірів. Я востаннє дивився на море — чи не появиться човен Хей-ба-тоу... Але море було пустинне. Вітер дув з материка, і тому на березі було тихо, тільки вдалині перекочувалися великі хвилі. Я махнув рукою і подав сигнал рушати. Тоскно було повертатися назад, але нам більше нічого не лишалося. Ця подорож минула без пригод.
22 листопада ми досягли Тахобе, а 23-го вранці прийшли на Кусун.
Розділ дев'ятнадцятий ПОВЕРНЕННЯ ХЕЙ-БА-ТОУ
Сильний вітер.— Пригоди Хей-ба-тоуСпорядження в зимову дорогу.— Влаштування нарт,— Риболовля.— Звичка удегейців до холоду.— Саджі.— Зимовий похід.— Напередодні виходу— Вартовий обоз.— Річка Кусун з притоками.— Тигрова скеля.— Гірські породи.— Вигорілі ліси.— Зимовий намет.— Лісові птахи.— Націоналізація чортів.— Удегеєць Сунцай.
З погляду геології ця частина узбережжя не дуже цікава. Між Унтугу і річкою Кузнецова гірські породи залягають в такому порядку: біля струмка Унтугу Сагди праворуч видно виходи конгломератів з дрібної обкатаної гальки, що тягнуться від північного сходу на південний захід —51°, з кутом падіння 18°; далі, біля мису Хорло-дуоні,— червоні метаморфізовані лави; ще далі на південь, коло річки Каньчжоу, кольорові шари базальтового туфу потужністю 120—130 метрів і ще далі — якась вивергнута зелено-кам'яна порода із шлірами.
Біля джерела Куа — високі берегові тераси (масивна основа їх складається з якоїсь темної гірської породи) і, нарешті, поблизу скель Ха-діе — та сама невідома порода, але з вертикальним заляганням плитняку.
22 листопада ми досягли річки Тахобе, а 23-го вранці прийшли на Кусун.
Ще з учорашнього дня погода почала хмуритись. Барометр показував 756 при —10°. Небо вкрилося хмарами. Близько десятої години ранку пішов невеликий сніг, що не переставав до полудня.
Після короткого відпочинку у тубільців на Кусуні я зібрався іти далі, але господарі порадили мені лишитись у них ще на день. Удегейці казали, що після довгого затишшя і мряки треба неодмінно ждати дуже сильного вітру. Місцеві китайці теж були стривожені і часто поглядали на захід. Я спитав, у чому справа. Вони вказали на хребет Кямо, вкритий снігом.
Лж тут тільки я помітив, що гребінь хребта, який досі було чітко і ясно видно, тепер мав контури невиразні, розпливчасті; гори ніби димилися. За словами китайців, вітер од хребта Кямо до моря доходить за дві години.
Китайці прив'язували дахи фанз до найближчих пнів і дерев, а стоги з хлібом прикривали трав'яними сітями. Справді, годині о другій пополудні подув вітер, спочатку тихий і рівний, а потім дедалі міцніший. Разом з вітром сунула якась імла. Це були сніг, курява і сухе листя, яке вихор підхоплював із землі. Надвечір вітер досяг найвищого напруження. Я вийшов з анемометром, щоб зміряти його силу, але порив вітру зламав колесо приладу і мало не звалив мене на землю. Мигцем я побачив, як у повітрі летіла дошка і шматок кори. Біля фанзи стояла двоколісна китайська гарба. Вітер покотив її подвір'ям і притиснув до паркана. Один стіжок сіна був погано ув'язаний і за кілька хвилин од нього не лишилося й сліду.
На ранок вітер почав ущухати. Сильні пориви змінювалися затишшям. Коли розвиднілось, я не впізнав місця: одну фанзу було зруйновано дощенту, а в другій видавило стіну; багато дерев повиривало з корінням. Зі сходом сонця вітер упав до штилю; за півгодини він повіяв знову, тільки вже з півдня.
Треба було йти далі, але не хотілося: супутники мої потомились, а китайці були дуже гостинні. Я вирішив лишитись у них ще одну добу — і добре зробив. Увечері від моря прибіг молодий удегеєць і сповістив радісну новину: повернувся Хей-ба-тоу, і все наше майно вціліло. Мої супутники вигукували "ура" і радісно тиснули один одному руки. І справді було чого радіти, я сам мало не танцював.
Другого дня, тільки-но розвиднілося, ми всі були на березі. Хей-ба-тоу радів не менше за нас. Стрільці юрмилися біля нього, посипалися запитання. Виявилося, що сильний вітер підхопив його біля річки Каньчжу і відніс до острова Сахалін. Хей-ба-тоу не розгубився. Він всіляко намагався триматися ближче до берега, знаючи, що інакше його віднесе в Японію. З острова Сахалін він перебрався в Со-вєтську (колишню Імператорську) Гавань і вже звідти спустився на південь уздовж морського берега. На річці Нах-тоху від удегейців дізнався, що ми пішли на Амагу, і вирушив навздогін. Учорашню бурю Хей-ба-тоу перебув на річці Холонку, а потім за один день дійшов до Кусуну.
У мене в голові зразу визрів новий план: я вирішив піднятися по річці Кусуну до Сіхоте-Аліню і вийти на Бі-кін. Харчі, інструменти, теплий одяг, взуття, спорядження і патрони — все тепер було з нами.
Хей-ба-тоу теж мав зазимувати на Кусуні. Плавати по морю стало важче; коло берегів було багато криги; гирла рік замерзали.
Не зволікаючи, стрільці почали розвантажувати човен. Знявши щогли, кермо і вітрила, вони витягли його на берег і поставили на дерев'яні котки, підперши з обох боків кілками.