За день ми пройшли небагато і стали бівуаком біля річки Бабкова. Тут можна бачити добре виявлені берегові тераси заввишки близько 12 метрів. Річка промила в них вузьке ложе, подібне до каньйону. По широкому заболоченому плато де-не-де ростуть поодинці біла береза, модрина і дуб.
Човен Хей-ба-тоу міг зупинитися лише в гирлах таких річок, де не було бара, зате була хоч невелика заводь. Річка Бабкова не мала цих достоїнств, і тому Хей-ба-тоу проминув її, маючи намір зупинитися біля мису Сосунова.
Зранку погода стояла на диво тиха. Весь день у повітрі була суха імла, яка після полудня почала швидко густішати. Сонце з білого стало жовте, потім оранжеве і, нарешті, червоне; таким воно і сховалося за обрій. Я помітив, що сутінки були короткі: якось швидко спустилася нічна пітьма. Море зовсім заспокоїлось, ніде ні єдиного сплеску. Здавалося, наче воно заснуло. Годині о десятій вечора зійшов місяць. Він був дуже великий, мав дивний вигляд і навіть опівночі не втратив того червоного кольору, що властивий йому під час низького стояння над обрієм. Скелі на березі моря, ліс у горах і самотні кущі та дерева здавалися начебто іншими — не такими, як завжди. Опівночі імла стала така густа, що її можна було бачити зовсім близько, і це не був дим, бо*не відгонило горілим. Разом з тим повітря набуло дивної звукопроникності: звичайний голос па далекій відстані лунав гучно і дзвінко; шарудіння миші в траві здавалося таким' шумом, що мимоволі примушував здригатись і обертатися. Здавалося, наче ми опинилися в іншому світі, осяяному не місяцем, а якимсь невідомим тьмяним світилом. А далі повітря наповнилось якимись звуками, схожими на гуркіт грому, глухі вибухи чи далеку гарматну стрілянину залпами. Звуки линули десь од моря. Можливо, єдиний раз у житті ми* чули підземний гул.
Це явище навіяло на всіх людей страх; Дерсу казав, що за все своє життя він ніколи нічого подібного не чув.
Я вважав за необхідне вдатися до інструментів: барометр показував 759, температура повітря —3° С, анемометр — повний штиль. Це дуже цікаве явище тривало до світанку. Коли зникла імла, знову повіяв холодний північно-західний вітер.
Од річки Бабкова берег робить невеликий вигин. Щоб скоротити дорогу, ми піднялися по одній з приток річки Кам'яної, перейшли гірський кряж, який тут сягає висоти 430 метрів, і вийшли на річку Холонку, поблизу її гирла, де застали Хей-ба-тоу з човном. Вітер, здавалося, хотів надолужити втрачене під час штилю вночі і зіяв тепер з особливою силою; анемометр показував 215.
Решту дня я використав, аби оглянути нижню долину Холонку. Тут ми знову бачимо лагуну завдовжки п'ять й завширшки один кілометр. Від моря її відокремлює двоярусний вал. Біля гирла річка Холонку широка і глибока — це найглибше місце колишньої лагуни. Довжина обох валів близько 500 метрів; один вал складається з великих обкачаних валунів, оброслих лишайниками, які свідчать, що це каміння давно лежить нерухомо. Вал, ближчий до моря, менший розмірами, його, як видно, тільки недавно наніс морський прибій. Тепер на місці лагуни утворилося моховите болото, поросле лохиною, багном і морошкою.
Ввечері я розпорядився: на
другий день Хей-ба-тоу з човном повинен був перейти на річку Ха-тоху і там знову чекати нас, а ми підемо вверх по річці Холонку до Сіхоте-Аліню і потім по річці Нах-тоху спустимося знову до моря.
Я велів людям звечора забрати все, що треба, бо завтра Хей-ба-тоу хотів вирушити на світанку.
На другий день, 3 листопада, я прокинувся раніше за інших, .одягнувся і вийшов з намету.
Картина, яку я побачив, була надзвичайно гарна. На сході палав світанок. Море, освітлене промінням сонця, лежало нерухомо, наче розплавлений метал. Від річки здіймався легкий туман. Злякана моїми кроками зграя качок з шумом зірвалася з води і полетіла кудись за болото.
Коли над обрієм піднялося сонце, я побачив далеко в морі парус Хей-ба-тоу.
Я нагрів чай і розбудив своїх супутників.
Добре попоївши, ми зібрали свої торбини і теж рушили в дорогу по накресленому маршруту.
Річка Холонку (по-удегейському Халланку) зветься на картах Світлою. Завдовжки воца близько 90 кілометрів, тече в широтному напрямі і бере початок у горах Сіхоте-Аліню. Якщо йти вгору по річці, то в нижній її половині натрапимо на кілька приток. З правого боку це — Хунди і Дя. Перша трохи більша за другу. Лососеві риби підіймаються тільки до річки Дя, а в основному вони повертають на Хунди. З лівого боку Холонку бере в себе тільки одну притоку — Тальмаксі, по якій можна вийти на річку Пію, що впадає в море па 20 кілометрів вище від мису Плитняк. У долині річки Холонку. раніше були чудові ліси, але тепер вони всі знищені пожежами. Ліс зберігся поодинокими острівцями тільки у верхній течії.
В цей день ми вирушили порівняно пізно, тому й пройшли небагато. З перших же кроків Дерсу встановив, що річка Холонку — не залюднена, що тубільці заходять сюди рідко і що років два тому тут соболювали корейці.
Чим далі йшли ми на північ, тим частіше попадалися модрини, береза Ермано і аяиська ялина. Такі породи, як тополя, берест, липа, росли рідше, а коркове дерево і горіх зникли зовсім. Зате особливо багато було шелюги і вільхи. Дрібнолиста торф'яниста береза мала вигляд дерева. Лес-педеця поступалася місцем таволжнику з мохнатим листям. На кам'янистих схилах з правого берега річки, недалеко від моря, я помітив оригінальний агрус, у якого густо вкриті колючками не тільки стебло, але й ягоди та листя, і особливий вид ялівцю, що стелеться по землі довгими петлями, які всіяні дрібними голчатими листочками.
Перед смерком Дерсу ходив на полювання. Повернувся з порожніми руками. Повісивши рушницю на сучок дерева, він сів біля вогню і сказав, що знайшов щось у лісі, але забув, як ця річ зветься по-російському.
Старий довго не міг знайти її, тому я став давати йому навідні питання. Раптом Дерсу спохватився.
— Дуба синка! — вигукнув він простодушно і подав мені звичайного жолудя.
Потім він повідомив, що зпайшов його на сопці з лівого боку річки, хоча самого дерева поблизу не було видпо.
Мабуть, цього жолудя приніс сюди якийсь птах або невелика тварина — білка чи бурундук.