Про грозу із снігом він казав, що раніше грім і блискавка були тільки літом, а зимові грози принесли з собою росіяни. Ця гроза була третя, яку він пам'ятає за все цвоє життя.
За розмовами непомітно минув час.
Уже світало... Із темряви почали виступати сопки, вкриті лісом, Чортова скеля і кущі, що схилилися над річкою. Все віщувало хмарну погоду... Але на сході, за горами, несподівано з'явилася багрова зоря, яка пурпуром забарвила похмуре небо. В цьому золотисто-рожевому сяянні виразно вирізнявся кожний кущ і кожний сучок на дереві. Я дивився мов зачарований на світле мерехтіння променів сонця, що піднімалося на сході.
— Ну, старий, пора й нам заснути з годинку,— звернувся я до свого супутника, та Дерсу вже спав, прихилившись до сушняку, що лежав на землі біля багаття.
На другий день ми всі заспали і встали дуже пізно.
По небу ще повзли хмари, але вони вже не мали такого страшного вигляду, як уночі.
Поївши трохи і напившись чаю, ми пішли знову вверх по річці Тахобе, яка мала привести нас до Сіхоте-Аліню. Від нашого бівуаку до головного хребта був ще один перехід. За словами солона, перевал цей невисокий.
По той бік його буде річка Михе (притока Бікіну); вона тече вздовж Сіхоте-Аліню.
Я не пішов туди, а повернув праворуч по струмку Ада, щоб вийти на одну з верхніх приток сусідньої річки Куму-ху, сподіваючись по ній спуститися до моря. Смерком ми трохи не дійшли до вододілу і стали бівуаком у густому лісі.
Ввечері солон убив білку. Він здер з неї шкуру, потім настромив на рожен і, ввіткнувши його в землю біля вогню, почав смажити м'ясо. Потім він узяв шлунок і поклав його на жар. Коли шлунок зарум'янився, солон з апетитом став їсти його вміст. Стрільці плювалися, та це мало турбувало солона. Він сказав, що білка — тварина чиста, що вона їсть тільки горіхи та грибочки, і пропонував покуштувати цієї ласої страви. Всі відмовились...
У цей час Аринін, поправляючи вогонь, зачепив білку. Вона впала. Стрілець поставив її на місце, але не так, як раніше, а головою вниз. Солон заметушився і швидко повернув її головою вгору. При цьому він сказав, що смажити білку можна тільки так, інакше вона образиться і мисливцеві не буде удачі; а от рибу, навпаки, треба ставити до вогню завжди головою вниз, а хвостом угору.
28 числа було так же хмарно, як і напередодні. Струмки ще шуміли в горах, але й вони вже відчували на собі заморозки. По воді скрізь пливла шуга, з'явилися забережні, де-не-де почав утворюватися донний лід.
Зразу ж од бівуаку починався підйом. Чим вище ми вибиралися вгору, тим більше було снігу. Па перевалі він був по коліна завглибшки. Темно-зелений хвойний ліс одягнувся у біле вбрання і через це мав святковий вигляд. Обважнілі від снігу гілки ялин пригнулися донизу, вони були в такому напруженні, поки гілочка чи ялинова шишка, випадково впавши зверху, не струшувала пишні білі клапті, обдаючи людей, що проходили мимо, холодним сніговим пилом.
Створювалося цілковите враження зими. В лісі панувала дивна тиша.
За барометричними вимірами висота перевалу над рівнем моря, як виявилося, була 880 метрів.
Солон підганяв. Він казав, що незабаром подує північно-західний вітер, буде лихо, якщо тут нас застигне негода.
Хурделиця в горах — звичайне явище, якщо слідом за снігом здіймається вітер. Ознаки цього вітру вже наявні: хмари швидко мчали на схід; вони стали тонші, прозоріші, і вже можна було вказати місце, де стоїть сонце.
Я послухався поради солона і прискорив ходу.
Спуск з перевалу до річки Кумуху був такий же крутий, як і підйом з боку Тахобе.
Ліс, що вкривав північний схил вододілу між басейнами обох згаданих річок,— хвойно-мішаний, похмурий, завалений буреломом.
Прогнози солона справдилися. Коли ми були внизу, в горах почувся шум, який поступово дужчав і спускався в долипу. Я оглянувся: снігові сопки курилися — починалась хурделиця.
Маленький струмочок привів нас до кам'янистої, заваленої буреломом річки Цаоні, що впадає в Кумуху з правого боку. Після полудневого привалу ми вибралися з бурелому і надвечір досягли річки Кумуху, яка в цьому місці трохи ширша за Цаоні і мало відрізняється від пеї характером. Ширина її у верхів'ї щонайбільше чотири-п'ять метрів. Якщо звідси йти по ній вгору, до Сіхоте-Аліню, то перевал знову буде на річці Михе, але вже на початку її. Від гирла річки Цаоні до Сіхоте-Аліню, як вважають тубільці, один день дороги.
Бівуак ми влаштували, як завжди, на березі річки.
Надвечір небо очистилося від хмар, і ніч мала бути холодна. Я понадіявся па ковдру і ліг далеко від вогню, поступившись своїм місцем солонові, у якого одежина була поганенька. Годині о третій ранку я прокинувся від того, що змерз. Хоч як намагався я вкритися щільніше, нічого не допомагало: холодне повітря знаходило собі щілину і дуло то в плечі, то в ноги. Довелося встати.
Навколо було темно: вогонь погас. Я зібрав тліючі головешки і почав роздмухувати їх. Через хвилину спалахнуло полум'я, і навколо все стало видно: Захаров і Аринін лежали під захистом намету, а Дерсу спав сидячи, одягнений.
Збираючи дрова, я побачив, що осторонь, далеко від вогню спить солон. Ні ковдрй, ні теплої одежі у нього не було. Він лежав на ялиннику, вкрившись тільки своїм матер'яним каптаном. Побоюючись, щоб він не застудився, я почав торсати його за плече, але солон спав так міцно, що я ледве добудився. Да-парл встав, почухав голову, позіхнув, потім ліг знову на те саме місце і голосно захропів.
Удегейці на диво стійко переносять холод. До цього вони звикають змалку, з тої хвилини, як уперше вдихнуть у себе повітря.
Я трохи погрівся біля вогню, потім забрався до стрільців у намет і тоді добре заснув.
На другий день ми всі повставали дуже рано. Взяті з собою запаси харчів кінчались, і тому треба було поспішати. Наш сніданок складався із смаженої білки, решток коржів, спечених у попелі, і гарячого чаю.
Коли ми вирушили в дорогу, сонечко щойно сходило. Світле і осяйне, воно піднялося з-за лісу і яскравим промінням освітило вкриті снігом вершини гір.
Річка Кумуху (по-удегейському Кумму), названа росіянами річкою Кузнецова, бере початок з хребта Сіхоте-Алінь, тече в широтному напрямі, тільки в нижній своїй частині відхиляється на півдепь і в море впадав біля мису Олімпіада (46°12,5/ п. ш. і 138°20,0' с. д. від Грінвіча). По дорозі Кумуху бере в себе такі притоки: з лівого боку — річка Яаса 1-ша, Яаса 2-га, У смага, Тапку, Ного, Тагди, Хандямі, Дионго, а з правого — крім Цигопі, по якій ми прийшли, ще — Ліго, Цаолосо, Бутиче і Амукта. Із них найбистріша Ліго, а найспокійніша Тагди. З останньої іде перевал на річку Сваїн, що впадає в море далі на північ од річки Кузнецова.