Пізно ввечері я визирнув у вікно. Вітер роздмухував погасле багаття. На мить спалахувало тьмяне полум'я, освітлюючи сухорляву постать старого.
Він сидів на тому ж місці, підперши голову руками, дивився на жарини і згадував далеке минуле. Я хотів було гукнути його, але чомусь не наважився.
Нарешті, закінчивши свою роботу, я згорнув зошит і хотів лягти спати, але згадав китайця і вийшов із фан-зи. Од багаття зосталося лише кілька жарин. Вітер рвав їх і розносив по землі іскри. А китаєць сидів на пні так само, як і годину тому, напружено про щось думаючи.
Я сказав Дерсу, щоб він покликав його у фанзу.
— Не треба, капітане,— тихенько відповів мені гольд, підкреслюючи слово "не треба", і додав, що коли людина пригадує своє життя, її не треба турбувати.
Я зрозумів, що в цей час турбувати людину справді не можна, повернувся у фанзу і ліг на кап.
Вітер тоскно завивав у комині і шарудів сухою травою на даху. Знадвору щось шкрябало по стіні,— мабуть, гойдалася суха гілка куща чи дерева, що росло поблизу. Заколисуваний цими звуками, я солодко заснув.
Вранці, коли я прокинувся, сонце було вже високо. Я швиденько одягнувся і вийшов із фанзи.
Навколо все біліло від інею. Вода в калюжах замерзла. Під тонким льодом було видно повітряні бульбашки. Суха жовто-бура трава іскрилась такими яскравими блискітками, що боляче було на неї дивитися. Сучки дерев, каміння і втоптана земля на стежці вкрилися холодним матовим нальотом.
Роздивившись навколо, я помітив, що всі речі, які ще вчора валялися біля фанзи в безладді, тепер було прибрано і складено під навіс. Біля вогню, про щось тихенько розмовляючи, сиділи Чжан Бао, Дерсу і Чан Лін.
— А де старий? — запитав я.
Чжан Бао показав мені рукою на ліс. Аж тепер я побачив край галявини маленьку кумирню, складену з накатника і вкриту кедровою корою. Біля неї, стоячи навколішках, молився китаєць. Я не хотів йому заважати і пішов до струмка умитись. Хвилин через п'ятнадцять китаєць повернувся у фанзу і почав упаковувати свою торбину.
— Куди він збирається? — спитав я своїх супутників.
Тоді Чжан Бао сказав мені, що старий вирішив повернутися на батьківщину, помиритися з братом, якщо той живий, і там кінчити свої дні.
Упакувавши торбину, старий зняв з лівої руки дерев'яний браслет і, подаючи йоЛ) мені, мовив:
— Візьми, капітане, бережи, вій принесе тобі щастя!
Я подякував йому за подарунок і тут же надів браслет на руку.
Після цього старий вклонився на всі чотири сторони і почав прощатися з сопками, з фанзою і з струмком, який заспокоював його спрагу.
Біля фанзи росли дві модрини. Під ними стояла малень-ла лавочка. Лі Цунбін звернувся до модрин із зворушливою промовою. Він сказав, що посадив їх власними руками і вони виросли великими деревами. Тут багато років він відпочивав на лавочці в години вечірньої прохолоди і ось тепер має розлучитися з ними назавжди. Старий заплакав і знову низько вклонився.
Потім він попрощався з моїми супутниками. Вони в свою чергу вклонилися йому до землі, допомогли надіти торбину, дали в руки ціпок і пішли провести його до узлісся.
Край галявини ста*рий озирнувся і ще раз подивився на місце, де стільки років провів у самотині. Побачивши мене, він махнув рукою, я відповів йому тим же і відчув на своїй руці браслет.
Коли повернулися Дерсу, Чжан Бао та Чан Лін, ми зібрали торби і рушили своєю дорогою. Дійшовши до узлісся, я так само, як і старий, озирнувся.
Наче щось обірвалось! Ця галявина і ця фанзочка, які ще вчора видавалися мені такими затишними, зразу стали чужими, порожніми.
Покинутий дім! Душа зникла, лишився тільки труп!
Розділ десятий СТРАШНА ЗНАХІДКА
Пологий схил Сіхоте-Аліню.— Верхів'я річки Арму.— Кістяки.— Місячне світлове явище.— Тянь-чін-лаза.— Сіхоте-Алінь.— Кедровий сланець.
Від фанзочки одразу почався підйом на Сіхоте-Алінь, спершу пологий, а далі чимраз крутіший. На східному схилі хребта росте хвойно-мішаний ліс; головну частину його становлять кедр, ялина, смерека, модрина, клен і береза з волохатою жовтою корою. Трав'яна рослинність складається з папороті, чемериці, конвалій, царського скіпетра, трилисника, заячого квасця і різних дрібних осок.
Підйом на гребінь Сіхоте-Аліню був таких крутий, що довелося хапатися руками за каміння і корені дерев. Висота перевалу, за показаннями анероїда,— 875 метрів над рівнем моря. На західному схилі хребта рослинність одноманітніша, ніж на східному. Різниця в характері лісів дуже разюча. Я сподівався побачити на верховині Сіхоте-Аліню гольці. Нічого схожого: переді мною була підвищена рівнина — мовби плоскогір'я,— вкрита рідкою мохуватою модриною, зовсім без підлісся. Ніде ні кущів, ні трави — скрізь тільки мох. Щоб добути шматок гірської породи, довелося копатись глибоко в моху. В^яті зразки виявилися кварцовим порфіром і ліпаритом.
Я зібрав тут гербарій. У ньому були дерен канадський (він стелеться по моху) з розеткою з шести листочків і червоними ягодами; канадська веснівка, що має два серцеподібні, яскраво блискучі соковиті листки; особливий вид плауна.
Відпочивши трохи на перевалі, ми пішли далі. Я вирішив перетнути плато і спуститися до води на другому його боці. Та скільки ми не йшли, кінця його не було видно. Перед нами лежала пустинна болотиста рівнина, вкрита чахлим лісом. Хоча б одна сопка, хоч би який-небудь пагорок чи заглибина! Я думав, що ми попали на плоскогір'я, і не знав — ідемо ми вздовж чи перетинаємо його по най-коротшій лінії. Раптом почувся шум води. Це ще більше мене здивувало. Незабаром усе з'ясувалося: західні схили Сіхоте-Аліню в цих місцях такі пологі, що пониження їх зовсім не помітне для ока. Перед нами була річка Арму — найбільша права притока Іману, що впадає в нього в середній течії. Я подивився на барометр. Стрілка показувала 697 міліметрів; це, після приведення до рівня моря, давало абсолютну висоту 770 метрів. Отже, з вершини ми спустилися всього на 105 метрів, що в середньому на один кілометр становить 10 метрів. Виявилося, що рівень води в річці на західному боці Сіхоте-Аліню на 225 метрів вищий, ніж на східному.
У верхів'ях річка Арму складається з двох однакових річок. Ми дійшли саме до того місця, де вони зливаються. Чан Лін виміряв кожну з них двома днями дороги.