Розділ дев'ятий ЛІ ЦУНБІН
Видра.— Остень удегейців.— Долина Такунчі.— Лісові птахи.— Самотня фанза.— Старий китаєць.— Маленька послуга.— Історія одного 'життя.— Тяжкі спогади.— Сповідь.— Душевний переворот.— Рішення і прощання.— Амулет.
На світанку ми знялися з бівуаку і пішли правим берегом Такеми. Річка знов завернула на північ. Між її притоками Хумо, Сяо-Кунчі і Такунчі від гір у долину висуваються відроги, які ближче до річки переходять у високі річкові тераси з масивною основою, що складається з кварцового порфіру і вітрофірового ліпариту. У тих місцях, де відроги перетинають річку, утворилися пороги; останній поріг — це справжній водоспад. Грізно ревучи, вода мчить у вузький прохід і з піною б'ється об каміння. Біля самісінького порога виникла глибока вимоїна. Тут вода тече тихо і при сонячному освітленні має смарагдовий колір. Я б довго милувався порогом, коли б мою увагу не було відвернуто в інший бік.
Недалеко від нас на спокійній воді раптом з'явився якийсь предмет. Це була видра, яку селяни в Росії звуть "порешнею". Вона має довге тіло (1 метр 20 см), довгий хвіст (40 см) і короткі ноги, круглу голову з виразними чорними очима, темно-буру лискучу шерсть на спині та з боків і сріблясто-сіру на нижньому боці шиї і на животі. Коли тварина рухається по суші, передні і задні лапи її майже сходяться, і все тіло вигинається дугою вверх.
В Уссурійському краї видра поширена рівномірно і скрізь. Улюблене місце її — це річки, де багато риби, і, зокрема, такі місця, які не замерзають і де біля берегів є під льодом порожнечі. Помічено, що для відправлення природної потреби видра виходить із води завжди на те саме місце, навіть якщо їй доводиться пропливати чималу відстань. Тут у піску мисливці звичайно ставлять пастки. Знищивши рибу в якомусь одному районі, видра берегом перебирається вгору або вниз по річці. У неї чудово розвинене чуття орієнтування. В тих місцях, де річка робить петлю, видра перетинає півострів у найвужчо-му місці. Інколи видра перекочовує з однієї річки в іншу; тубільці вбивали їх у горах, далеко від річки. Ляклива, хитра, обережна, ця тварина любить робити свої' мисливські екскурсії місячної ночі і рідко показується вдень.
Видра, яку я спостерігав, тримала в зубах рибу і пливла до протилежного берега. За хвилину вона вилізла на мокрий камінь. Її мокре тіло блищало проти сонця. Зненацька вона оглянулась, побачила мене, кинула рибу і швидко пірнула у воду. Я умовив своїх супутників заховатися в кущах, сподіваючись, що тварина появиться знову, але видра не появлялась. Я вже хотів підвестися, коли раптом якась тінь майнула в повітрі і щось велике та громіздке опустилося на камінь. То був білохвостий орлан. Вхопивши рибу, він знову легко знявся в повітря. В цей час на воді з'явилась видра, але вже значно далі по річці. Вона, мабуть, виринула, щоб пабрати в легені повітря, і потім зникла зовсім.
Кілометри через три ми досягли гирла річки Такунчі і тут стали бівуаком. Чжан Бао і Дерсу взялися рубати дрова, а Чан Лін пішов ловити остенем рибу.
Похідний остень удегейців — це маленький гарпун з ременем. Носять його біля пояса і, коли треба, надівають на ратище. Звичайно рибу б'ють з берега, тихо підкравшись до неї. Після удару наконечник зіскакує з ратища, і риба тягне його за собою, але через те, що він прив'язаний до ременя, то й риба опиняється на прив'язі.
Чан Лін вправно володів остенем і вбив шість великих пестрюг, з яких вийшла чудова вечеря.
На другий день, 8 березня, ми розпрощалися з Таке-мою і пішли вгору по річці Такунчі. Ця річка завдовжки пойад сорок кілометрів тече по кривій з північного заходу на схід. Біля гирла її ширина сягає до 6 метрів, а глибина по руслу — від 1 до 1,2 метра. Вода в ній каламутна, з синім опаловим відтінком.
Такунчі —■ типова долина розмиву; біля гирла вона вузька, а чимдалі вгору стає ширша. Немовби поодинокі гостроверхі сопки із згладженими контурами і пологими схилами вказують на постійні денудаційні процеси.
Геологія Такунчі така: біля гирла річка підмиває високу терасу, основа якої' складається з красивих глинястих сланців з тонкими прошарками сірих пісковиків. Трохи вище, з правого боку, видно оголення дуже давніх конгломератів, які мають такий вигляд, наче вони побували у вогні. Далі, з лівого боку, іде акмуровидний граніт з плитняковою окремістю, а вище — знову глинясті сланці з дуже інтенсивною складчастістю.
Із приток Такунчі найцікавіші в середній течії дві малі безіменні з правого боку і одна велика (річка Талда) — з лівого. Перша веде до перевалу на Ілімо, друга — на річку Сакхому (Сяо-Кема) і третя — знову на річку Такему. Біля гирла кожної притоки є по одній мисливській фанзі.
До першої фанзи ми дійшли дуже швидко. Трохи відпочивши і напившись чаю з сухарями, ми рушили далі. Вся долина річки Такунчі, так само як і долина Такеми, вкрита густим хвойио-мішаиим лісом. Дуже розмите русло річки і завали бурелому вказують на те, що під час дощів на Такунчі бувають поводі.
Другу половину дороги ми пройшли легко, без ніяких пригод, діставшись до другої мисливської фанзи, розташувались у ній на ніч як удома.
Щось сталося з сонцем. Воно вже не так світило, як улітку, сходило пізніше і рано поспішало на спочинок. Трава на землі сохла і жовтіла. Листя на деревах теж почало блякнути. Перші відчували наближення зими виноград і клени. Вони прикрасилися в оранжеві, пурпурові і фіолетові барви.
Присмерком ми пішли з Дерсу полювати на ізюбрів. Вони вже стабуиились. Самці не хотіли битись і хоч відгукувались один до одного на заклик, однак трималися позаду стада і рогами відганяли самок од того місця, де міг з'явитися суперник.
Після вечері ми всі вмостилися на теплому кані. Дерсу почав розповідати про одну пригоду, Чжан Бао та Чан Лін сиділи біля нього і уважно слухали. З їхніх коротких вигуків я зрозумів, що гольд розповідав щось цікаве, але сон так здолав мене, що я зовсім не міг боротися з ним і заснув мов убитий.
9 вересня ми йшли далі до Сіхоте-Аліню. В хороших лісах завжди багато пернатих.. Крім звичайних для Уссурійської тайги жовн, горіхотворок, сойок, рябих дятлів, диких голубів, ворон, орлів і повзиків, тут, поблизу річки, на старих пожарищах, які вже позаростали листяним молодником, траплялися поодинці сивоголові дятли. Удегейці називають їх "земляними" дятлами, бо вони шукають собі їжу на землі, а не на деревах. Ці птахи щоразу, коли ми підходили, зчиняли несамовитий галас і намагалися скоріше сховатися в гущавині лісу.