По дну довгих балок, що прорізують тераси в напрямі, перпендикулярному до лінії тальвега долини, течуть невеликі звивисті струмки. Біля їхніх річищ кущі зникають, натомість появляються очерети і звичайний полин заввишки з сажень, відвойовуючи один у одного відкриті й сухі місця.
Мул, якого взяли з собою Аринін та Сабітов, виявилося, був лінькуватий, і через це стрільці весь час од нас відставали. Тож ми з Дерсу повинні були зупинятися й очікувати їх. На одній із зупинок ми домовилися з ними, що в .тих місцях, де стежка буде розділятися, ми ставитимем сигнали. Вони вкажуть їм, куди треба йти. Стрільці зосталися поправляти сідла, а ми рушили далі.
Річка Сакхома біля гирла має завширшки шість — вісім і завглибшки не більше одного-гіівтора метра. Трохи вище від того місця, де вона з'єднується з річкою Горілою, долина звужується. З правого боку здіймаються високі гори, порослі густим мішаним лісом, а ліворуч тягнуться розмиті тераси з листяним рідколіссям.
Тут стежка вперше розійшлась: одна пішла вгору по річці, друга кудись праворуч. Треба було виставити умовний сигнал. Дерсу взяв паличку, застругав її і встромив у землю; поряд з нею він устромив лозину, зігнув її і надламаний кінець спрямував у той бік, куди треба йти. Встановивши сигнали, ми пішли далі, цілком певні, що стрільці зрозуміють наші знаки і підуть як треба. Пройшовши кілометрів два, ми зупинились. Щось, не пам'ятаю вже, мені знадобилось у в'юках. Ждали ми ждали стрільців, але не діждались і повернули назад, їм назустріч. Хвилин через двадцять ми були там, де розгалужується стежка. З першого ж погляду стало зрозуміло, що стрільці не помітили нашого сигналу і пішли іншою дорогою. Дерсу почав лаятися.
— Які люди! — говорив він спересердя.'— Так ходи, го-.
ловою хитай, все одно, як діти. Очі е — подивись нема. Такі люди в сопках живы не можу — швидко пропади.
Його дивувало не те, що Аринін і Сабітов помилилися. Це не біда! Але як вони, йдучи стежкою і бачачи, що на ній нема слідів, усе-таки йдуть уперед. Мало того, вони скинули застругану паличку. Він побачив, що сигнал збито не копитом мула, а ногою людини.
Однак розмовами діла не виправиш. Я взяв свою рушницю і двічі вистрілив у повітря. Через хвилину у відповідь десь далеко почувся постріл. Тоді я вистрілив що два рази. Після того ми розклали багаття і стали чекати. Через півгодини стрільці повернулися. Вони виправдувались тим, що Дерсу поставив такі маленькі сигнали, яких нелегко й помітити. Гольд не заперечував і не сварився. Він зрозумів: те, що ясно для нього, зовсім не ясно для інших.
Напившись чаю, ми знову рушили вперед. Відходячи, я велів Ариніну й Сабітову уважно дивитися під ноги, щоб не повторити помилки. Години через дві ми досягли того місця, де в Сакхому з правого боку впадає річка Угрюма.
Тут стежки знову розійшлися. Перша вела на перевал до річки Ілімо (притока Такеми), а другою нам треба було йти, щоб потрапити до початку річки Горілої. Дерсу зняв торбину і почав носити бурелом.
— Рано робити бівуак,— сказав я йому.— Ходімо далі.
— Моя дрова носи нема. Моя дорога закривай,— відповів він серйозно.
Тоді я зрозумів його. Стрільці закинули йому, що сигнали, які він залишає, непомітні. Тепер він вирішив зробити таку перепону, щоб вони уперлися в неї і зупинились. Мене це дуже розсмішило. Дерсу наносив на стежку багато бурелому, нарубав кущів, підрубав і зігнув сусідні дерева — словом, спорудив цілу барикаду. Завал цей вплинув. Натрапивши на нього, Сабітов і Аринін роздивились і пішли як слід.
Річка Угрюма біжить у широтному напрямі. Вузька долина її вкрита густим хвойно-мішапим лісом. Сліди руїнницької дії води помітно на кожному кроці. Дерева, що лежать на землі, занесені галькою і піском, становлять загати, поки яка-небудь нова велика повідь не перенесе їх в інше місце.
Дорогою ми кілька разів бачили козуль. Я стріляв і вбив одну. Смерком ми дійшли до верхів'я річки і стали бівуаком.
Увечері Дерсу особливим способом смажив козулятину. Він викопав яму, розміром 40 сантиметрів у кубі, і в ній розклав великий вогонь. Коли стінки ями досить прогрілися, жар з ями було вийнято. Потім гольд узяв шматок м'яса, загорнув його в листя підбілу і опустив у яму. Зверху накрив яму плоским каменем, на якому знову розклав великий вогонь на півтори години. Приготовлене у такий спосіб м'ясо було на диво смачне. У жодному першокласному ресторані. не зуміли б так його засмажити: зверху козулятина вкрилася червонувато-бурою плівкою, але всередині була соковита. Відтоді при кожній пагоді ми смажили м'ясо саме так.
Звідси на другий день стрільці Аринін і Сабітов з мулом повернули назад, а ми з Дерсу продовжували подорож далі.
У верхів'ї річка Угрюма поділяється на дві річки, які розходяться під кутом градусів тридцять. Ми пішли ліворуч і стали сходити на хребет, який тут описує велику дугу, охоплюючи з усіх боків початок річки Горілої (річка Угрюма огинає його із заходу). В цих горах беруть початок і інші річки. На захід тече річка Сяо-Кунчі (притока Та-кеми), на південь — одна з приток річки Білімбе, на південний схід — Конор. Якщо стояти обличчям проти течії Горілої, а спиною до моря, то вершини, що складають згаданий гірський хребет, будуть розташовані справа наліво в такому порядку: гора Голіаф (960), Туманна (970), Шпіц (940), ПІанц (1000), Дромадер (1060), Облачна (980) і Алмазна (900 метрів). Остання складається з великозернистого кварцового порфіру. Тут у жилах часто знаходили друзи гірського кришталю. Ця обставина, певно, й стала приводом для того, щоб гору назвали Алмазною.
На всіх навколишніх сопках немає, лісу — тут були пожежі, і він вигорів. Дощі геть змили землю і оголили старі осипи, серед яких де-не-де збереглися поодинокі скелі з дуже химерними обрисами. Одні з них схожі на людей, другі •— на колони, треті — па ковадла і т. д.
Ми з Дерсу пройшли вздовж по хребту. Зверху було видно далеко навкруги. На півдні в глибокому розпадку блискучою гадючкою звивалась якась річка; на заході в синяву туману підносилось високе пасмо Сіхоте-Аліню; на північ теж ішли гірські хребти; на схід вони йшли виступами, а далі за ними лежало темно-синє море.