"І це ще—дрібниці. В нас голод замовчували. Тридцять третього року". "І двадцять другого!" "І сорок сьомого!"
"А те, що Київ у двадцятому році стояв холодний, голодний і зовсім порожній! Чому ніхто про це не знає?!"
Згадують, навіть, про те, як за Хрущова, в шістдесят третьому році нормували хліб, і в школах дітям за списками давали білі булочки. Але, щоправда, не всі таке пам'ятають. Лише Самбур (йому тоді було п'ятнадцять років) і Бойко. Людмила молодша за чоловіка й жила тоді на селі. А Уляні й Кравцям десь довкола тридцяти.
"Чому?"— питають вони себе й під час дискусії знаходять відповідь. — Тому що ми дуже довго були в рабстві! Де нас навмисно калічили. Ампутували в нас гідність. Але ми, нарешті, вирвалися. Ми не тільки не вмерли, але й зберегли дух, і потяг до волі, і мову."
За це допивають і каберне, й бургундське. А херес — ні, бо він має на диво підозрілий колір і смак.
Наввипередки вихваляються, хто скількох родичів та друзів навернув в українство.
"А я — свою братову... — каже Людмила. — Знаєте, яке у неї дівоче прізвище? Барінова! Зате тепер вона розмовляє краще за брата, плете, робить витинанки й засвоїла полтавське вишивання. А родом вона — із Луганська".
"Тепер треба казати Луганське, а не Луганськ,'' — виправляють її.
"І Донецьке".
"І Гемінгуей"
"І Сапигів".
"А де то є?" — питає доктор Когут.
"В Тернопільській області. Гарне таке містечко. Але з нього зробили "Сапогов". А треба — Сапигів. Тому що це — від Сапіги. Був такий воєвода литовський". "Литовський, але зукраїнізований!"
"Ким?"
"Як ким? Жінкою, звісна річ. Шерше ля фам. В нас усі вони — чарівниці. Він сам, хоч і шляхтич, а взяв просту. Зате красуню".
"Хіба? То ж, здається, в турецького султана була дружина-вкраїнка. З Рогатина". "В султана—так. Але в Сапіги — також".
Дівчата граються у квача. Ігорець стоїть окремо. Коли хтось торкається його, він мотиляє руками, підстрибує на місці й радісно сміється. На позір він (як не брати до уваги це тіліпання голівкою та дивні вигуки замість слів)—зовсім нормальний хлопчик, гарний, високий, приязний. Але діти відчувають, що він—не гравець, бо сама ідея про правила гри є десь геть поза ним.
"А чому він не хоче з нами гратися?"—питає Оксана у Лариси Кравець.
"Ні, він хоче, — пояснює та, — але не може".
"Не вміє?"
"Не чіпай хлопчика!" — каже Людмила дочці.
"Навпаки! — каже Лариса.—Просто він не розуміє цієї гри. А от ви з ним пограйтеся, він зразу ж і зрозуміє. Навчіть його. Він дуже хоче".
Оксана підходить до Ігоря, бере його за руку і каже: "Тепер ти — квач! Давай, ганяйся за нами!"
Ігор — у захваті. Він заливається сміхом і падає головою на стіл. Мати смикає його на себе і тим самим рятує посуд. Дівчата бачать, що з Ігорця пуття не буде, і, щоби урізноманітнити гру, лізуть під стіл і пробують залучити дорослих.
"Я вас затракала!" — кричить на вухо Когутові Роксоляна. Від несподіванки той захлинається, кашляє і обдає багатьох м'яким, брудно-коричневим рисом.
"Ах ти ж! Роксоляно!" — підводиться Бойко. Але пустунка вже шуснула під скатертину. Перше, ніж зникнути поміж дорослих ніг, вона застромлює вказівні пальці обох рук у рот, ростягає його, висолоплює язика і каже Когутові: "Бе-ге-ге!"
"Це — ти!" — відповідає їй доктор.
"Роксьо! — зривається Людмила. — А ну... Оксано! Тягни її сюди!" Оксана пірнає під стіл. Через мить звідти линуть плачі, вискіт, звуки борні. Бойки розтягають дочок. "Ми ніколи, — кажуть вони гостям, — в це не втручаємося. Хай самі розбираються'".
Тим часом не помічений батьками Ігор Кравець також лізе під стіл, щоб досліджувати ноги. Він доповзає до доктора Когута і лякає його. Когут сіпається й розливає на себе вино. Та ще й так, що заляпує піджак, сорочку і штані.
6
Доктор Когут хапком добирається до вбиральні, де пробує замити плями.
"Сіль! — волає Лариса.—Саша! Візьми сіль! І гарно посип нею всі плями! Що ти сидиш?! Поможи йому!"
Кравець, не барячись, зникає за дверима, на яких зображені штані та парасолька.
Бойко підозрює, що в туалеті Кравець буде не виводити плями, а умовляти Когута взяти Ларису до себе на кафедру викладати російську. Якщо той погодиться, то не виключено, що вона йому, перш за все, скаже: а я можу на себе взяти іще й українську групу! А це означатиме, що Бойко зі своїм жіноцтвом може вже сьогодні пакувати валізи. Тому що охочих вивчать українську на дві групи не набереться. Й це — несправедливо! Бо в неї і так ось-ось буде зелена карта, а Бойкові, щоби лишитися тут на один жалюгідний семестр, треба, щоб Когут, як батько кафедри, поклопотався за нього, ходив десь, дзвонив, морочився, вибивав фонди... Та що вона собі думає?!
Самбур у викладачі не пнеться, але він нутром чує, що Когут всіх ощасливити не зможе. Й не схоче. Добре, якщо когось одного. Чи одну. Того, хто першим сунеться. Бо Самбур знає, що Когут, звичайно, бовдур, але усередині він м'який. Тому на нього можна впливати. Й хто дужче натисне, тому він і дасть.
Бойко з Самбуром, не пояснюючи своїх дій, вислизають з-за столу, заскакують до туалету і застають там таку сцену. Когут без піджака (піджак — на сушилці, щедро окроплений сіллю) лежить спиною на раковині (бо, якщо він стоятиме, сіль обсиплеться і не встигне всотати вино). Над ним зависає Кравець, який трусить сільничку над Когутовою матнею. З останньої фрази Кравця ясно, що він вже одвибачався за сина і тепер пояснює Когутові, що його Ігорець учинив так не зозла, а через свій прикрий діагноз. Когут хоче підвестися. Кравець його не пускає, бо треба накинути дві-три хвилини, щоб сіль встигла витягти з тканини всю рідину.
"Я ще хотів сказати, — уточнює він, — що вона в мене, Лариса, і це не те, що я прикрашаю її, тобто перебільшую здібності. Ні! Вона має червоний диплом. Вона—мовник, лінгвіст. Працювала над дисертацією. Аж тут—вагітність, декрет, пологи. Але вона склала два іспити. Фах і французьку. Вона могла б на Вашій кафедрі викладати і мову, і, навіть, спецкурси. Фонетику, лексику, типологію ... Тема її дисертації — "Частки й сполучники у різних мовах". Якби вона не була змушена сидіти з сином..."
"То в нас на це,—Когут таки підводиться, — є ріжні "дей-кеар". Ви в себе то звете "ясла"".