Знічев'я він вирізає з журналів фотографії і клеїть з них колажі. На пожежний випадок він накидав собі два бенкетних сценарія. Один—на всю губу, з половецькими танцями й лазерами, інший—якщо це буде навстоячки та всухом'ятку.
Як і всякий справжній професіонал, Самбур марить Бродвеєм та Голівудом. Чому б і ні, не розуміє він. Невже я гірший за них? Навпаки! Якби Когут мене тут залишив на рік, я б усі сили кинув на мову. І наприкінці весни вже чвірінькав би. В крайньому разі, — на початку літа.
"А хочеш,—питає щоп'ятниці Самбур у Когута,—я їм поставлю п'єсу? Задурно. У вас же в університеті, мабуть, є театр? Якщо ти будеш перекладати, то я їм з чого скажуть зроблю нове прочитання. Тотальний нео-аванґард!"
Але Когут відмовчується.
"Може, він, — непокоїться Самбур, — ображається на мене? Але за що? Об'єктивних підстав— нуль! Якщо ж він відносно Уляни, то я її не чіпав. Тому, що я розумію. Я—не ідіот. А якщо в нього на неї є якісь задуми—будь ласка. Повний вперед. Я — пас. Я задля друга і під монастир, і у сам монастир піду!"
Уляна—наша відома поетка. Минулої середи вона приїхала сюди з Нью-Йорку і розраховує, що на наступний семестр Когут як керівник кафедри запропонує їй читати курс лекцій з питань бароко. В університетах тут, як їй казали, на такі випадки існують окремі фонди.
Уляна—кандидат мистецтвознавства з барокових мотивів. Це її третя Америка. Домоглася вона її сама, бо вчасно подала заявку на комплексне наукове дослідження. Тема, під яку їй дали стипендію, лежить на зламі культур, фемінізму, проблем меншин та екології.
І останні з запрошених — Кравці, Лариса та Олександр. Він тут захистив дисертацію, додому не поїхав, а знайшов роботу в університеті, при химічній лабораторії. Вона в той час, поки він вибивався в люди, сиділа з дитиною. Нарешті, вони подали заяви на зелені карти, чекають на рішення. Тепер і Лариса хоче десь працювати. А за освітою вона — романський філолог. Тому доктор Когут для неї — пряма (і єдина!) нагода знайти викладацьку роботу. Тим більше, що в нього, як вони дізналися, на той семестр оголяється Група російської мови
Зарплати Кравця вистачає на гарну квартиру й безбідне життя. Але, з іншого боку, їхній Ігорець у свої сім років не розмовляє (ні "тато" не каже їм, ні "мама"), й не розуміє, де він зараз є й що з ним коїться. Інколи Кравцям здається, що їхнє дитя хтось у них вкрав і тримає за глухим муром. А їм лишив тільки його безневинне й засмикане тільце.
4
Доктор Когут завозить у дві ходки всіх (крім Кравців, бо ті мають машину) до китайського ресторану. Когутова жінка з сином прийти не змогли, але просять усіх здоровити.
Китайська обслуга—у білих нейлонових сорочках і чорних камізельках. Усі вони — прудкі, низенькі та несортові. Видно, що втікачі не з Гонконгу чи Тайваню, а з глибин материка.
Когут дає пояснення, що контрабанда біженцями—то є великий бізнес. Бо люди дають ділкам всі свої гроші, аби тільки вскочити на корабель. Ті натоптують нелегалами трюми, везуть через океан і
викидають під американським берегом у крижану воду. Але китайці не скаржаться, бо вони дуже терплячі. Ще й радіють, що живі.
Офіціантка, яка обслуговує їх, є яскравим тому доказом, їй років, може, сімнадцять, не більше, і з неї струменить щастя, ніяк не пов'язане з дійсністю та потребами моменту. Бойкові гості підозрюють каверзу ("мабуть, же ж на чайові розраховує!"), тому знайомство з меню починають із цін.
Мову офіціантка ще вивчила не до кінця, хоча вона й старається. Крім меню, вона усім роздає олівці й просить галочкою позначити, хто і що замовлятиме. Всі позирають на Когута, чекають, що він порадить.
Когут описує китайські страви. Там, де він об щось спотикається, Уляна підправляє його (з чого ясно, що вона обізнана як з ресторанною їжею, так і з нюансами обидвох мов.) На відміну від Когута, Уляна знає, що "еґ-ролз" — це пиріжки, "шримпи" — креветки, а "броколі", хоч його в нас на базарах і не продають, треба перекладати, як "броколі".
Несамохіть виникає дискусія про переваги й недоліки української кухні. Когут вважає, що в ній забагато жиру та холестерину й замало морських страв.
Бойко та дівчата теж хочуть знати, чим їх годуватимуть. Вони змагаються за меню і вже давно 6 його розшматували, якби воно було на папері, а не на цупкому пластику. Перекласти з англійської назви страв вони, звичайно, не вміють, зате розуміють, що в правому стовпчику подані ціни.
"Ото, скільки доларів! Ух ти ж, як дорого! Тато, не бери такого! Бери, що дешевше!" Дорослі сміються з них.
Роксоляна у сім років знай всі цифри, а старша, Оксана, спочатку в умі, а тоді вголос конвертує валюту в купони. Лічба йде на мільйони. Видно майбутні характери: старша—відмінниця, а Роксоляна — пустунка та одірвиголова. Людмила шикає на них, але, водночас, і пишається математичною вправністю Оксанки. А Бойко, навпаки, більш потурає меншенькій.
Доктор Когут дістає пляшки з торби — трилітрову бутлю бургундського, іспанський херес та чілійське "каберне совіньйон". Всі пляшки—розкорковані, припалі пилом і добре надпиті.
Гості здивовані. Принести до ресторану своє бухло, щоб крадькома під столом перелити його у казенні місткості — це вони розуміють. (На такий випадок Самбур притяг сюди останню пляшку "перцівки"). Але що в Америці таке заведено—то для них дивина. Втім, невідомо, чим все це обернеться. Тому вони, щоб не видати легкої ніяковості, беруться за пляшки, вичитують назви й нахвалюють їх.
"Гай-гай, Чілі! Піночет—не Піночет, а виноградників ніхто рубати не став. Це тобі—не Совітський Союз. А осьо, подивіться, бургундське! Це ж треба! А якого, цікаво, року? Невже із самої Франції везли? Ні? Каліфорнійське? Тим краще! Але це ж, мабуть, дороге вино. Нащо ти, Юрку, їй-богу... Ми б якось самі перебилися. Навіть, незручно тепер".
Когут каже, що то є о'кей, наливає собі вина і, не чекаючи початку церемоній, робить великий ковток. Бойки перезираються ("як це так, у всіх порожні склянки, їжу не принесли, а він вже п'є!").
Їм на поміч приходить Кравець з тостом за іменинника. Гості тягнуться за вином. Бойко підводиться і, немов виправдовуючись, хвалить доктора Когута і всю діаспору за те, що на чужині вони зберігли мову.