Демон

Сторінка 5 з 6

Михайло Лермонтов

Я відриваюся в цю мить,
Спокуси чар гіркий однині
Нікому серця не сп'янить;
Я небу ворогом не буду.
Молитва чиста сповнить груди,
Повірю знову я добру.
Сльозою каяття зітру
Я на чолі, тебе достойнім,
Сліди небесного вогню,
І світу з болем невигойним
Його покину метушню.
0 вір мені! В шукань горінні
Лиш я тебе збагнути міг.
Для мене ти — моя святиня,
1 владу всю свою віднині
Складаю я до ніг твоїх.
Від тебе щастя жду, як дару,
Я вічність дам тобі за мить.
В любові й злобі, вір, Тамаро,
Мене нікому не змінить.
Над зорі, хмари й блискавиці
Тебе візьму з собою я,
І будеш світу ти цариця,
Єдина подруга моя.
Спокійно й байдуже дивитись
На грішну землю будеш ти,
Де ні красою не зустрітись,
Ні щастя й миру не знайти.
Де тільки злочини та страти,
Де мучилась душа твоя,
Де не уміють ні кохати,
Ні так ненавидіть, як я.
Людей хвилинної любові
Хіба не знаєш ти сама?
Тривога молодої крові, —
А потім — і цього нема!
І переборе хто розлуку.
Краси нової бран новий,

Розчарування, втому, скуку,
Мінливий цвіт бажань і мрій?
Ні, не тобі в земній неволі
Призначено, на глум і сміх,
Зів'янути в тісному колі
Рабою ревнощів сліпих,
Між друзів кволих і нещирих,
Між ворогів, надій і мрій,
Згубивши час, і лік, і міру
Роботі марній і нудній!
За муром цим, під дзвонів клекіт,
Не згасне юнь твоя жива;
Завжди однаково далека
Ти від людей і божества.
Ні, не на це судило небо
Тобі у цьому світі жить;
Страждання інше жде на тебе
І інших радощів блакить.
Покинь свої старі бажання,
Лиши нікчемній їх юрбі,
Безодню гордого пізнання
За це відкрию я тобі.
Щоб слугувать тобі, покличу
Я юрби духів неземних,
Прислужниць юних, чарівничих
До ніг я покладу твоїх.
З зорі досвітньої для тебе
Зірву корону золоту,
Росою з квітів, що як небо,
Я окроплю корону ту.
Вечірнім променем рум'яним
Твій стан, як стрічкою, пов'ю
І ароматів океани
Навколо тебе розіллю.
Твої розвію я тривоги
Музикою, що як зоря,
Я возведу ясні чертоги
Із бірюзи і янтаря.

На моря дно, що в тьмі вирує,
Я опущусь, помчу за твердь,
Я все земне тобі дарую,
Люби мене]..
XI
І він ледь-ледь
Торкнувсь гарячими вустами
До губ тремтливих, і у тьмі
З його знадливими словами
Злились благання молоді.
Могутній зір палив їй очі
Страшним огнем. Крізь морок ночі
Над нею владно він сіяв
Огнем невиданих заграв...
І поцілунок враз гріховний
їй грудь, як блискавка, пропік —
І ночі тишину безмовну
Протяв жахливий болю крик...
XII
В той час обхідник опівнічний,
Один у мороці німім,
Обходив мури кроком звичним
Під сяйвом місяця блідим.
Пливли на небі дальні хмари
У голубому царстві снів.
І біля келії Тамари
Він тихий крок свій зупинив.
Там, за вікном, і крик і стогін
На мить прорвали тишину, —
Він руку зняв, мов для тривоги,
Над дошкою із чавуну.
Крізь келії тісної шиби
Чернець, недремний вартовий,
Почув і поцілунки ніби,
І ніби зойк якийсь тяжкий!
І серце сторожа старого

Гріховний сумнів полонив.
І знову тиша, знов мовчання
Навкруг. Лиш чути здалеки
Густого листя трепетання
Та плескіт бистрої ріки.
І в тишині канон святого
Спішить обхідник прочитать,
Щоб чарування духа злого
І грішні думи відігнать.
Хрестом він хоче заспокоїть
Схвильовану раптово грудь,
І в тьму тривожною ходою
Продовжує знайому путь.
XIII
Як пері в сні, вона була
В гробу під білим покривалом,
Що ніби млою облягало
Печальний сніг її чола.
Закрила вії смерть востаннє...
Та хто б, о небо, не сказав,
Що зір під ними не чекав
На дотик губ чи світло раннє?
Але даремно заливав
їх промінь золотом заграв,
І марно з невимовним жалем
їх рідні губи цілували.
Ні... Смерті грізної печать
Ніщо не в силі вже зірвать!
XIV
Ніколи ще, у жодні свята,
Вбрання Тамари не було
Таке розкішне і багате,
їй груди, руки і чоло
Залляли квіти ароматом.
Так обрядить її велів

Закон, узятий від батьків.
Квітки її стискали руки,
Мов із землею на розлуку.
Ніщо в обличчі не було
Ознакою кінця страшного
Від шалу пристрасті п'янкого;
В своїй красі її чоло
І риси, ніжні й благородні,
Як мармур мертвий і холодний,
Позбавлений чуття й ума,
Таємний, наче смерть сама.
Усмішка дивна і несміла
Застигла на її устах,
Вона багато говорила
І сум будила у серцях.
У ній зневага і благання
Душі, що відлітає в рай,
Остання дума і останнє
Землі покірливе "прощай".
Була усмішка та примарна,
Як промінь осені блідий,
Останній промінь, відблиск марний
Очей, погаслих назавжди.
Так в час вечірньої утоми.
Коли у морі золотому
Лишає день багряну путь,
І тіні падають в долини,
Сніги Кавказу на хвилину
Рум'яний відблиск бережуть,
І сяють горді верховини.
Але цей промінь неживий
Ніде вже відблиску не має,
І шлях нікому не осяє
З вершини в кризі голубій!..
XV
Юрбою рідні і знайомі
Готові вже в печальну путь.

Рвучи волосся й до утоми
Б'ючи себе в старечу грудь,
В останній раз Гудал рушає
На білогривому коні, —
І похід вирушив. Три дні
І ночі путь їх бути має.
Там між дідів старих кісток
Спокійний жде її куток.
Один із прадідів Гудала,
Що люд і села грабував,
Коли біда його спіткала
І умирати час настав,
Щоб дні гріховні замолити,
На верховині скель з граніту
Поставить церкву слово дав.
І скоро між снігів Казбеку
Підвівся одинокий храм,
І кості лютого, абрека
Знайшли навіки спокій там.
І стала цвинтарем в ті дні
Та скеля, де простори сині:
Неначе там, у вишині,
Тепліш по смерті в домовини
Неначе там, де вітру спів,
Ніхто вже сну не потривожить!..
Та марно? Мертвий снить не може
Про сум і радість давніх днів...
XVI
В ефіру синьому просторі
Один із ангелів святих
Летів на крилах золотих
І душу грішну ніс між зорі
В обіймах праведних своїх.
Солодким словом сповідання
її він болі відганяв,
Сліди гріха, сліди страждання
Сльозами з неї він змивав.