Демон

Сторінка 2 з 6

Михайло Лермонтов

Рушниця добра за плечем.
Пустує вітер рукавами
Його чухи, горить вона
В яскравім сяйві галуна.
Усе гаптоване шовками
Його сідло... У дзвоні зброї
Зорить він мужньо в далечінь ..
Під ним баский злотистий кінь,
Краса і гордість Карабаху;
Він щулиться, хропе від жаху
І скоса дивиться туди,
Де хвилі спінені води...
Тривожна путь на узбережжі,
Ліворуч — скелі, наче вежі,
Праворуч — річки глибина.
Вже пізно. Сніжна вишина
Поволі гасне... Встав туман,
І посцішає караван.
XI
Аж ось каплиця при дорозі.
З давніх давен почиє в бозі
Тут князь якийсь. Його метка
Забила месника рука.
З тих пір на свято чи на битву,
Куди б і хто не поспішав,
Завжди ставав тут на молитву
І в тишині поклони клав.
І та молитва зберігала
Від мусульманського кинджала.
Забув, одначе, молодий
Про звичай прадідів святий.
То демон мрією п'янкою
Його в дорозі спокушав,
І він в думках, під ночі тьмою,
Уста Тамари цілував.
Враз перед ним майнуло двоє,
І ще, і ще... у тьмі, на жах,

Ударив постріл, і в горах
Полинув тужною луною...
Підвівся князь на стременах,
Немов орел, щоб стать до бою...
Сяйнув турецький ствол в руках, —
І він помчав на бій стрілою.
Знов постріли, і крик глухий,
І стогін в темряві долини...
Тривав недовго смертний бій:
У нім не встояли грузини!
XII
Замовкло все в долині тій,
Що стріла караван бідою.
І над мерцями, в тьмі важкій,
Верблюди збилися юрбою;
Лиш їх дзвіночки біля ший
Свій плач тонкий зливали з тьмою.
Пограбували караван,
І над тілами християн
Уже кружляє птиця ночі!
Навік закрилися їм очі,
Не жде їх вічний супокій
Біля батьків, в землі своїй,
Під монастирською плитою.
Не прийдуть сестри й матері
Над ними плакать на зорі,
Покриті довгою чадрою.
На пам'ять тут про вихор бою
Біля дороги хтось хреста
Поставить доброю рукою,
Щоб плющ, зеленою весною,
Своєю сіткою тонкою
Його ласкаво обплітав,
В'ючись до сонця без тривоги,
Де хмари, птиці й вітру спів;
Щоб після довгої дороги
Тут перехожий відпочив...

XIII
У пітьмі кінь летить стрілою,
Хропе і рветься, мов до бою;
То раптом стане на скаку,
Прислухається в ніч лунку,
Всім тілом тремтячи з нестями;
То в землю вдарить копитами,
Так, що гуде вона, як мідь,
То знову гривою важкою
На вітрі маючи, стрілою
Вперед без пам'яті летить.
Він швидко дихає, лякливий,
У настороженій імлі,
І ніби б'ється у сідлі
На ньому вершник мовчазливий,
З чолом, похиленим на гриву.
Летить він в морок навмання,
Він не керує поводами,
І кров широкими струмками
Стікає з нього на коня,
Що від клинків, в важку годину,
Свого господаря беріг,
Але від кулі осетина
Урятувать його не зміг!
XIV
В сім'ї Гудаловій ридання,
В подвір'ї юрмиться нарід:
Чий кінь примчав і без дихання
На камінь впав біля воріт?
І хто цей вершник, що на ньому
Поникнув, наче од утоми,
В обіймах смерті? В юнака,
Що вже не дивиться навколо,
В останнім тиску захолола
На гриві скрючена рука.
Недовго ждав на молодого
Тамари зір в огні уяв, —

Князівське виконав він слово
І на весілля він примчав...
Та вже на румака свойого
Повік не сяде він прудкого?..
XV
Грозою впала в день ясний
На дім Іудала божа кара? .
В сльозах поникнула Тамара,
Журбі віддавшися тяжкій.
їй груди рвуть важкі ридання,
Ніхто ридань таких не знав?
І голос ніжний, як дихання,
В її уяві зазвучав:
"Не плач, не плач, моя дитино,
І не смути свого чола!
Не повернуть сльозі невинній
Того, що смерть уже взяла.
Сльоза лише псує ланіти,
Туманить блиск очей ясних.
Його нема, ї оцінити
Не зможе він страждань твоїх.
Він там, де спочиває серце,
Де ані часу, ані мір;
Огонь небес давно вже ллється
В його очей блаженний зір,
Святої музики дихання
Як вічне щастя там бринить...
Що значить дівчини ридання
Для гостя райського в цю мить?..
Ні, доля смертної людини,
Повір, мій ангеле ясний,
Не варта навіть і хвилини
Твоїх сумних дівочих мрій.
"У небеснім океані
Без керма і без вітрил
Тихо плавають в тумані

Хори трепетні світил.
У пустелі неозорій,
Не лишаючи сліда,
Хмари сходяться прозорі
У невпіймані стада.
Час побачення й розстання
їм ні в радість, ні в печаль,
їм майбутнє — без бажання,
їм минулого не жаль.
В день томливої тривоги
Ти про них лиш спом'яни;
Будь байдужа до земного,
Безтурботна, як вони!"
"Як тиха ніч своїм покровом
Огорне скелі і шпилі,
Як все на світі сном чудовим
Засне на втомленій землі;
Як вітер, повний супокою,
Повіє тихо над травою,
І пташка, схована у ній.
Полине в темряві німій,
Як, рос напившися медових,
Край виноградів смарагдових
Розквітне пишний квіт нічний,
Як тільки місяць золотий
Із-за гори тихенько встане
І крадькома на тебе гляне, —
До тебе буду прилітать,
І колисати ніжні мрії,
І на твої шовкові вії
Сни чарівливі навівать".
XVI
Слова замовкли... Мов примари
Пройшли, розвіялися сном.
І зачарована Тамара
Крізь сльози дивиться кругом...

У ній в нежданому прибої
І жаль, і захват із журбою;
З душі немов тягар упав,
Забила в жилах кров, як пломінь.
І довго голос невідомий,
Здавалось їй, у тьмі звучав.
І лиш на ранок сон бажаний
їй вії стомлені закрив,
Але думки її збудив
Передчуттям якимсь туманним
Цей гість, незнаний і близький,
В красі невиданій своїй;
Подібний до вогню, схиливсь
Він до її обличчя знову
І зором, сповненим любові,
На неї сумно так дививсь,
Немов жалів її... Не схожий
Він був на ангела, що з божих
Небес до неї прилітав
І від гріха охороняв,
В вінці з проміння золотому,
Що на чолі сіяв святому...
Для нього слів у нас нема,
То був не пекла дух жахливий,
Він ніби вечір був мінливий:
Ні світло дня, ні ночі тьма.
ЧАСТИНА ДРУГА
І
"О татку мій, залиш погрози,
Свою Тамару пожалій!
Я плачу... Бачиш ти ці сльози?..
Вони не перші, тату мій!
Хай юнаки до мене линуть,
Несуть серця свої і юнь, —
Немало в Грузії красунь!
А я нікому за дружину