Данило. Вона...
Юзеф. Мабуть, не слід нам з нею зустрічатись. Сховаймось у надійне місце і заждемо, коли прибуде сам...
Виходять. Чути кінський тупіт. З'являється Ярина Кардані, зорить на дорогу.
Ярина. Пізнаю, мчить мій орел. Жду тебе... Як сонця, жду!
Входить озброєний Іван Сірко. Іван Сірко. Добрий день, Ярино!
Ярина (біжить йому назустріч). Добрий день! (Обіймає його, цілує.) Тиждень не був, а мені здається, що я не бачила тебе вже рік! (Знову поривно обіймає.)
Іван Сірко. Оце так дуже скучила за мною?
Ярина. Дуже... Ой дуже! Буває, якийсь вершник шляхом промчить, а я стою біля вікна, дивлюсь, може, ти? Спати ляжу — заснути не можу — все думаю та слухаю, як шумить явір під вітром.
Іван Сірко. Отак і я вже Ярино, мов той явір... Старий...
Ярина. Не говори такого. Ти не старий... Ні, не старий!
Іван Сірко (голубить її). Мабуть, закохався в тебе, як чорт у суху вербу.
Ярина. То й добре, що закохався. Закоханому в світі радісніше жити. Хіба не так?
Іван Сірко (милується нею). Гляну на тебе, на посмішку твою, почую твій голос, і наче молодість до мене повертається.
Гарна ти, і очі в тебе, мов зірки, горять... І вабиш ти до себе.... як гріх... (Цілує).
Ярина. Сама не знаю, що діється зі мною. Жду тебе в гості. Бідне серце то завмирає, то, здається, ладне вирватись з грудей і полетіти, як ота чайка дніпровська... Правду тобі кажу.
Іван Сірко. Хороша ти моя!
Ярина. Та хіба ж думала я, коли вперше ти зайшов до нашої хати... що отаке станеться зі мною. Наче душу запалив... (І явиться поглядом, у якому світиться любов і мука). Може, це все на якесь горе страшне, але знаю: без тебе мені в світі немає щастя.
Іван Сірко. Любиш? І посивілого мене любиш? Бачу... Такі очі не можуть сяяти, не любивши.
Ярина. Слухай, кошовий отамане. Ніколи ми з тобою про це не говорили. А сьогодні скажу: не за те я люблю тебе, що ти кошовий отаман. Ти добрий до простого народу. Ти сміливий, мужній, безстрашний у боях з ворогами.
Іван Сірко. Хіба ж ти бачила мене в боях?
Ярина. Сама не бачила, так чула про твою хоробрість від покійного мужа, чула від інших запорожців, які разом з тобою в походах бували. Ти, отамане Сірко, визволяєш з неволі братів і сестер...
Іван Сірко. Мила моя!
Ярина (дивиться йому в обличчя). У тебе очі, мов у гірського орла, і я знаю: від них нікуди не сховається ніяка кривда, ніяке зло. Не всякий життя своє згодний віддати за рідний край і кров свою... до краплиночки. А ти віддаси. Душа в тебе,. Іване, світла і чиста, як у дитини... Як же тебе, отакого, не любити? Віриш мені?
Іван Сірко. Вірю! (Цілує). Вірю, Ярино!
Ярина (отямившись). Заговорилась... А ти ж, мабуть, ще й не обідав?
Іван Сірко. Винеси мені бандуру.
Ярина виносить. Якийсь час стоїть, дивиться на Івана Сірка закоханими-
очима.
Щось сказати хочеш?
Ярина. Ні, просто милуюся тобою. (Передає бандуру).
Кошовий отаман стиха награє.
(Дивиться на Івана Сірка). Про що думаєш?
Іван Сірко. Двадцять шість літ тече він перед моїми очима... Зріднився з ним... Сказали б мені: "Хочеш, Іване Сірко, доживати віку біля Дніпра, віддай своє добро, що маєш на Слобожанщині",— все б віддав, не вагаючись... Іноді вийду на берег і дивлюся, дивлюся на оцю красу. Або в степ... теж люблю... Скільки оком сягнеш — лежить рівний та широкий, а по степу тільки вітер гуляє та сива тирса шумить, шумить...
Я р и н а. Не про це ти думав, Іване.
Іван Сірко (глянув на Ярину). Як то?..
Ярина. Думав ти зараз... про свою дружину... Софію.
Іван Сірко. Правда твоя... згадував і про неї. Хвора Софія... Тяжко хвора. Ченці кажуть: "Біс вселився. Молитвами треба його виганяти".
Я р и н а. То вона... молиться?
Іван Сірко. Де там! Як до церкви ввійде або до ікони доторкнеться — одразу той біс у ній прокидається. Ти ж бачила...
Ярина. Бачила.
Іван Сірко. Серце моє завжди крається на дві половини, як її згадаю...
Ярина. Навіщо ж йому краятись? Ти вільний... Коли захочеш, тоді й повернешся додому. А я житиму спогадами, що на моєму віку зустрівся отакий Іван, дав мені пізнати справжню радість і щастя. Цим і житиму... Тільки не тут... не в Грушівці. Без тебе боляче буде на це все дивитися. Піду я тоді звідси.
Іван Сірко. Проминули мої літа. Коли проминули — незчувся. Кращі роки віддав я січовому товариству, походам та боям. І ось тепер, наче казкова жар-птиця, прилетіла до мене ти, моя запізніла любов, моє незвідане щастя. (Обійняв, диви-ться на неї люблячими очима). Нікуди не підеш ти звідси. Не пущу!
Ярина. А я, Іване, бачу горе твоє і журбу твою важку... І співчуваю тобі дуже.
Іван С і р к о. Це ти про Марію?
Ярина. Все добро своє віддай, а викупи її.
Іван С і р к о. Не жаль мені добра. Уже я посилав своїх гінців до хана, але Мурад-Гірей не захотів дочку мою з неволі відпустити. Якісь потайні в нього плани, а які — не розгадаю, про дочку думаю щодня... Це рана незагоєна в моєму серці.
Ярина. Знай: твоє горе — моє горе. Твої радощі — мої радощі. Ближчої людини немає для мене в світі. Ти єдиний...
Іван Сірко. Я знаю це, Ярино!
Ярина. Ну, ось заморю тебе сьогодні голодом... (Побігла до хати.)
Іван Сірко (дивиться їй вслід). Чайка ти моя дорога! (Взяв бандуру до рук, заграв, заспівав).
Ой чого ти, дубе, На яр похилився? Ой чого, козаче, Не спиш, зажурився? Гей, мене чарують Зорі серед ночі, Не дають заснути Серцю карі очі.
Входить Ярина з закускою. Зупинилась, слухає.
Гей, лети, мій коню, Степом і ярами, Розбий мою тугу В бою з ворогами.
Поставила закуску,, дивиться на Івана Сірка, потім підходить до нього, цілує
його посивілу голову.
Ярина. Спасибі тобі, Іване. Іван С і р к о. Та й за віщо?
Ярина. За добру пісню. (Наливає чарку). Випий! Настояна добре на коріннях та травах. Іван Сірко. Разом давай. Я р и н а. Ти ж знаєш, не люблю її. Іван Сірко. Хоч одну.
Ярина. Вишнівки вип'ю. (Наливає). За твоє здоров'я, Іване Сірко!
Іван Сірко. А я за тебе вип'ю, Ярино!
Цокаються, п'ють, цілуються.
Ну, ще по одненькій? (Наливає).
Я р и н а. А я тобі, Іване, приготувала подарунок.
Іван Сірко. Мені?.. Подарунок? Та я все маю, що козакові потрібно.
Ярина. Від цього подарунка не відмовишся. Ходімо ж до* хати — покажу.