— І все ж мені відлягло від серця... Він же подав до поліції письмову заяву, щоб вони одразу ж брали на облік як підозрілих усіх, хто після листопада сімдесят четвертого року називає синів Гольгерами. Там уже й найлютіші пси кажуть, що це таки занадто. Кінець кінцем Гольгер — дуже давнє й почесне ім'я, чи то шведське, чи то ісландське, і означає воно приблизно "острів'янин із списом".
— О, а ти все знаєш!
— У мене, зрештою, звуть так двох онуків. І якщо в Сабіни знайдеться хлопчик... Що ж, Гольгер — ім'я гарне.
— Ох, Фріце, тут не до сміху! Поглянь на свою дочку — в неї ж це так серйозно, що вона тане, мов свічечка. Я певна, Сабіні немає життя без того... без того, від кого вона жде дитину...
— Атож, я знаю, і не збираюся з цього приводу жартувати. Є ж іще одна проблема — Кіт. Фішер мобілізує цілу армію адвокатів... А Цумерлінг безплатно постачатиме його крикливими заголовками. В усякім разі, "найчарівнішим дитям року" тепер її, либонь, не оберуть...
— О господи, знову цей Цумерлінг! Невже ви там не можете думати ні про що інше? Як на мене, то Цумерлінг чоловік дуже милий, я двічі сиділа поруч із ним за столом, і він був просто чарівний... Та й Бляйбль не такий уже поганий, чарів у нього навіть більше, ніж. він гадає. До того ж не забуває про своїх милих синів, яких ми, на жаль, майже не бачимо.
— Атож, Цумерлінг теж просто чудо. А проте він, і оком не змигнувши, одною-однісінькою мертвою хваткою прибере до своїх рук усі мої газети й газетки гамузом... Настали часи милих недолюдів, Кете, до яких належимо й ми. Всі вони милі. І Вероніка мила, й Беверло. Той узагалі був такий милий, що далі вже нікуди...
— Ще трохи, і Сабіна вийшла б за нього заміж... У мене аж мороз по шкірі йде, як згадаю про це. Подумати тільки: така вірна жінка, як вона, і подалася б за ним...
— Ну, страх якою вірною її, здається, теж не назвеш,
— А я тобі кажу, вона вірна! І Вероніка вірна. Оце ж У них і найгірше, воно ж і заводить усіх їх у таку біду. Вони не можуть покинути, не можуть зректися... І якби Сабіна зрадила тільки Фішера, то не так би страждала. Вона сприйняла б це як випадкову помилку, призналася б — і край. Зрештою, вона вірна й сама собі... Сабіна не може стати іншою, а тепер вона вірна ще комусь. Вона з тих жінок, яким од вірності серце крається. Коли б я знала, хто він... Вона каже, що хоче піти на роботу, жити десь, не називаючи себе, працювати...
— Не називаючи себе — про таке поки що можна тільки мріяти. Фішер про це вже подбав, він же позакидав усі оті задрипані газетки, всі каталоги "Вулика", "Спорту і суспільства" її знімками. її можна побачити навіть в економічному додатку... І так триватиме, певно, з рік, не менше. А вже потім вона, мабуть, може спробувати не називати себе.
— А може, ти прилаштував би її десь у "Блетхені"? Вона робитиме те, чого ніколи не хотіли робити твої сини,— працюватиме у "Блетхені" на "Блетхен".
— Непогана ідея. Я міг би послати її помічницею до Шнайдерпліна в Париж. Адже вона добре знає французьку... Втяглася б у роботу, стала б кореспонденткою... Але ж із двома маленькими дітьми... Нам довелося б наймати для неї служницю.
— Про Фішера вона каже, що не вернеться до нього ніколи, повік. А про того другого поки й словом не згадує... Хотіла б я все ж таки довідатись... Та що тут думати-гадати, хіба це поможе...
— Я теж хотів би, але знаю тільки одне: він не з Фішеро-вої компанії, у них же тепер тільки й розваг, що порно, поп та гоп. Здається мені, вона знайшла собі якогось серйозного старомодного коханця, з ним по-старомодному й порушила подружню вірність. Може, затужила за добрими давніми гріхами... Як ото люди, бува, тужать за добрими давніми часами...
— За якими ми з тобою ніколи не тужили.
— Це правда, не тужили. Добрі давні часи — то для неї Айкельгоф. А для мене це ніколи не був ні Айкельгоф, ні Тольмсгофен, ні батьківський дім, ні твій дім... Мене, Кете, тішили добрі нові часи, які, зрештою, вже теж минули... Добрі нові часи й будуть отими давніми часами, за якими ми тужитимемо... А ті, що оце настають, будуть іще новішими, зовсім новими часами, за якими потім уже ніхто не тужитиме.
— Рольфові часи?
— Ні, не Рольфові... Рольфові настануть, мабуть, після отих зовсім нових. І не Гербертові, не Сабінині й не Корчеде...
Це будуть часи Беверло й Амплангера. Іноді мені здається, наче Беверло сидить отут поруч і все вираховує, вираховує, вираховує... Вираховує, наприклад, коли опуститься шлагбаум, коли виїде пекарева машина, як і на скільки хвилин треба її затримати, щоб вона неодмінно зупинилась перед шлагбаумом, а справжній торт тим часом підмінили на інший, з "начинкою"... Так наче сидить отут і вираховує... І все посміхається собі, посміхається, погладжує мимохідь по голові Гольгера й по-друясньому цілує Вероніку... А посміхається він, як Амплангер. І все моє тіло щоразу проймає такий холод, ніби мене скинули з літака над північним морем... Так, добрі нові часи, Кете, непомітно перейшли в давні, і тепер це часи тих, зокрема й Бляйбля, хто до певної міри від них не залежить... А Сабіні буде важко, скрутно їй доведеться, якщо той чоловік має сім'ю. Оте кляте сповідання, без якого вона жити не може, ще не занапастило її совість... І вона, звісно, одразу заводить дитину, хоч навіть попи й ті роблять це так, щоб дітей не було. Якби вони мали розум, то заснували б монастир, де подружжя зовсім по-старомодному зраджували б одне одного, де жінка могла б знайти собі коханця... Як-не-як, позашлюбні діти — теж діти... А тепер, люба Кете, я хочу вшитися звідси й трохи погуляти. Але якщо мене підуть супроводжувати...
— Сьогодні вже не буде нарад, засідань?
— До свого великого кабінету я маю перебратися аж післязавтра... Потім ще треба буде показатись у "Блетхе-ні" — доведеться сидіти, коли вони вирішуватимуть, що робити з "Гербсдорфер ботен".
— Боїшся цього?
— Цього боюсь. Мені вже не сила охопити поглядом усю армію газет і газеток, чий я нібито командувач і господар. Я боюсь отого вісімдесятиметрового кабінету, де нічого не вирішується, де я час від часу тільки щось підписую та попиваю чайок. Боюся старого Амплангера. Не через те, що він мене ошукає, ні,— йому це зовсім не потрібно. Він звелів почепити на чільній стіні в моєму кабінеті цілу колекцію збільшених газетних заголовків — усе, що ми захопили від сорок п'ятого року. Амплангер називає мене "ліцензійним Наполеоном без армії". А завтра там висітиме уже й заголовок "Гербсдорфер ботен"—ще одна завойована провінція, графство чи місто...