У Каневі я зійшла і пішла вгору на Шевченкову могилу. Була там ще хата старезного сторожа, а все було так, як заповів Шевченко: і лани широкополі, і Дніпро, і кручі, а ще й сині чернігівські ліси, що зливаються з обрієм...
Я довго сама не спостерігала. До мене заговорив якийсь чоловік. Випитав, хто я. Розказав, хто він. Робітник із шахт Донбасу, вертається з Києва. Нарікає. — Що ж ви тут у Києві сидите, пануєте, дармоїдничаєте! Присвоїли собі всі вигоди, живете коштом робітника, а й не уявляєте собі, яка важка праця шахтаря!
Я з ним легенько сперечалася. Кожне своє робить. Он селяни теж так вважають, що тільки їхня робота — робота, а всі інші, хто не робить біля землі, дармоїди. Але ж їм треба продуктів міста!
— То ви не бачили нашої шахтарської праці! — заперечує шахтар, — Тому так говорите.
— Добре, покажіть мені її!
Тут же мені шахтар приобіцяв, що якщо я заїду до міста (от, забула назву, якесь невелике, недалеко від Дніпропетровського), то він, причетний до шахтарської адміністрації, організує мені екскурсію в шахту.
І таку обіцянку він виконав. Приїхали ми до його міста, пішли до шахт. Сам він убрався в шахтарське і мені дав убратися: заболочений, зашкарублий комбінезон, на ноги — чоботи, на голову — капелюха, в руки — лямпу. А тоді ми сіли в клітку і спустилися у підсвіт. Ходили по підземних коридорах, під ногами чавкало болото, а іноді й річечка струмувала. Назустріч нам і попри нас сліпі коні возили вагонетки, — ніколи вони не виходять звідси, тут вікують. Забої підперті дерев'яними балками, там у глибині забоїв шахтарі довбають кайлами залізну руду. Часто коридори звужуються так, що треба просмикуватися вужем, темно... Ось нащо то в мене у руці лямпа. Як же глибоко це під землею! І це тут люди вікують, — починають працю молодими, а кінчають старими. У вогкості, мокроті, пітьмі... У вічній небезпеці, що вибухи зроблять обвал і засипле тебе навіки... Правда, правда цього, що водив мене по тому підземному хмурному світі!
Коли я через чотири години виїхала в клітці з шахти нагору, побачила денне світло і сонце, то наче вдруге на світ народилася. А це ж тільки чотири години!
Та скоро мені здалося, що є ще страшніша, ще гірша праця. З шахтарського містечка поїхала я поїздом до Дніпропетровського. Вже на підступах до цього міста осліпило мене від заграв і наче пожеж. То палали димарі, домни й печі залізо-обробних і сталеварних заводів. Відрядження моє було магічне, скрізь відчиняло широко двері. От я й пішла на один з таких заводів. Зразу дали мені провідника і — дивись, дивись скільки хочеш!
І то в цім пеклі можуть люди працювати?
Коли шахта нагадувала стародавньо-грецький "той світ" із тінями померлих, то це я опинилася в пеклі, яким його тепер малюють християни: на сковородах, у казанах шкварчать грішники, а під ними палає вогонь, а біля стоять рогаті чорти з вилами й помішують у казанах, не дають грішникам вискочити. Серед вогню, скреготу й грому машин, серед полум'я, що тебе огортає, на тебе дише, — важко навіть десять хвилин простояти, навіть тут, на спасенній естакаді. А як же вісім годин пропрацювати отам унизу, в самому дні, там, де он малесенькі фігурки робітників щось вмикають, вимикають, наливають у форми, пересувають, приймають з каблів... За шаленим гуркотом пекельних машин людського голосу не чути, навіть не чую, що кричить мені на вухо провідник. Дійсно, ті київські білоручки — дармоїди, посідали на шиї справжнього робітника!
Я вийшла з цього пекла оглушена й присоромлена.
В Дніпропетровському чекала мене ще одна ц і к а в и н а. (Як можна сказати "новина", то можна й — "цікавина"). Музей Яворницького ім. Поля. Пішла я його шукати — і відразу знайшла, бо перед будинком музею стояли вряд степові камінні баби. Вже було біля п'ятої години, музей замикався. Але сам професор Яворницький, старенький дідусь, узяв з мене платню за вступ — п'ять копійок — і повів по залях музею.
Козацька старовина, збирана протягом життя з усіх тутешніх околиць, — аж очі розбігаються. Самі шаблі чого варті, — для яких же це велетнів і силачів вони зроблені? А ось і самі ті велетні, викопані з могил і поховань. Найбільше мені запам'яталося одне поховання: кістяк був такий завбільшки, як два нормальних. Чи то справді такі великі люди тоді жили? Де ж вони жили? — Тут, у Запоріжжі! — Біля цього кістяка-велетня, крім такої ж велетенської шаблі, стояла чотирикутна пляшка з темнозеленого скла. Козаків на той світ виряджали з оковитою!
Академік Яворницький водив мене по цих залях і розповідав, наче цілій екскурсії з 30-х осіб або, принаймні, особі з королівської династії. А я ж була тоді невеличке дівча, як дощечка, у сірій дрібнокартатій спідничці і білій у смужку блю-зочці та з гривою неслухняного стриженого волосся. Хоч мені було вже 24 роки, моя загальна сильветка виглядала як постать 13-літнього підлітка, а лице як стало на 20-х роках, так і не мінялось.
Навіяна всім, що побачила я в музеї та що почула від Явор-ницького, я задумала дійти до міста Запоріжжя з Дніпропетровського пішки. Понад берегом Дніпра, щоб побачити славні пороги. 80 кілометрів відстані видавалися мені дрібницею, я ж ходила з Жашкова до Білої Церкви, до Таращі... Така ж гарна природа над Дніпром, — як же це я її інакше побачу, коли не пішки? Що ж, така вже моя доля, що доводиться самій мандрувати, — але який вихід? Дуже мені давалася взнаки оця самота подорожування, але... Що ж, відмовитися?
Ото мені увірилися ці 80 кілометрів! Як я не храбрилася, а підбилася, стомилася! Це ж не була шляхова дорога, а стежечка понад берегом, або просто скелясте каміння без стежок, ще й із закрутами за звивами берегової лінії. Спочатку я боялася — ану ж, хто зачепить!? А потім боятися перестала, бо ні душі у тій дводенній подорожі не зустріла. (Взагалі, в моїх подорожах ніхто ніколи на мене не нападав). Проходила повз села поза Дніпропетровським, натрапила на пам'ятник із написом, що це тут Богдан Хмельницький зруйнував польську фортецю Кодак, але й здивована була, що ніхто тут не мав інтересу до цієї історичної пам'ятки. Часто сідала на скелях над синім Дніпром і уявляла собі байдарки, козацькі чайки, дуби, що перепливають через ці пороги...