Говорили й про творчі проблеми, про композицію твору... Чомусь таки Антоненка-Давидовичеві думки запам'яталися, вони мені потім були дороговказом. Він тоді був прославлений своїми нарисами "Літературне козакування", "Землею українською". То ось як він висловився: "Нариси — найлегша річ, "сємєчкі".* Штука написати роман. Для роману найголовніше це ідея. Як є ідея твору, тоді все інше приложиться".
Це я одним-однісінький раз потрапила в товариське коло рафінованих письменників, у ту атмосферу, що за нею побивалася. І якби не доскоцька-допитацька Гася...
Вона якось з усіма знайде, що говорити, всіх знає, з усіма має гарні стосунки. Після вечора в залі, у вестибюлі, в коридорах ще довго стоять купками й говорять. Вийшовши — при входах, на вулиці... Між ними й Гася. А я відразу ж додому, бо осоружно, соромно й ніяк стовбичити отак, ніхто до тебе ні слова, ні ти ні до кого. Оце прикре почуття, що самотня, в атмосфері панування гуртового життя ще загострюється.
Я колись питала Гасю, як це вона вміє. А вона пояснила. Головне — усмішка. Як всміхнешся до кого, тоді та людина відразу добрішає. Цього вона навчилась, як була безпритульна. Бувало — дощ, нема де подітися, а всміхнешся до сторожа, він тебе пустить у будку.
Але де взяти усмішку, коли в душі її нема?
Це ж вона звела мене ближче з Марією Галич. Хоч Галич не
* Себто все одно, що лузати насіння. Ці "сємєчкі" — зернята продавалися склянками на кожному розі 5 копійок за склянку.
була така доступна й притульна, проте зустрічалися ми радо. Десь на вулиці постояли, поговорили — і вже з приємним леготом у душі йдеш далі.
Уривалося наше приятелювання з Гасею тільки літом. Вона з Володею завжди кудись їздила: або в екскурсію на Кавказ, у Крим, або на Полтавщину до Володиних батьків...
46
Одного разу ранньою весною потягла мене Гася на якісь збори, на другому поверсі Дому профспілок, на Володимир-ській. Гася сама толком не знала, що то за збори, але там мають бути літератори. А то було не просто собі щоденні сходини, а установчі збори Місцевого комітету письменників. Цей комітет був лише відгалуженням Спілки поліграфістів, тим що продукція письменників мала відношення до друку. Письменники мусять належати до якоїсь профспілки, от їх і притулено до поліграфістів. Мета була далекосяжніша, ніж простим оком було видно звичайній людині. А вже найменше розуміла те я.
Головою цих зборів і організаційного комітету був Антоненко-Давидович. От у перерві він до мене підходить і питає, чому це я досі не подала заяви про вступ до МК письменників. А можна? Хіба мене приймуть? — здивовано питаю, сама ж думаю: "Що я таке написала?"
— Подайте!
Я була неймовірно улещена такою увагою до мене, бо це ж було рівнозначно визнанню мене письменницею. І від кого? Від самого майстра слова Антоненка-Давидовича! Ото відтоді МК письменників став для мене центром, де точилося організоване життя письменницького колективу, куди я мала право входити не як інтруз, а як повноправний член. Бо в редакції Пролетар-ської правди, Життя й революції чи до Держвидаву заходила я боязко, з почуттям, що я тут — чуже тіло. Зайшла, сказала своє — і виходь! Звичайно, я там наштовхувалась на яку пару знайомих облич — але й відразу відчувала на собі їх зарозумілу пиху. — "І чого воно отут плутається, оце ніщо? Плужанка! Це наше, талантів, діло і ми її не впустимо між себе". — Я почувала себе скрізь зайвою.
Але в Місцевкомі письменників — тут зовсім інакше. Хай собі пиндючаться, а я буду так само звисока на них дивитися. Я тут такий самий член і можу бути тут, скільки захочу, — спостерігати, дивитися, сидіти мовчазно й тихо, як і завжди в громаді. Розглядатиму оцих задавак.
І все це дякуючи тому фактові, що головою був Антоненко-Давидович, а не якийсь шкідник, з тих, що потім хмарами нахляли до цього колективу.
А задавак розвелося чимало. Ось хоч би Грицько Косяченко. Я ж знала його куцим, неоковирним селянським хлопцем, а це — диви! Що за денді пливе? Він щойно видав книжку поезій і з гордощів землі під собою не чув. Як ішов вулицею, не впізнавав нікого, так чванно ніс свою кирпу із зачіскою а-ля Єсєнін. Білий комірець, краватка, новий сірий костюм. Де ж він хоче з тобою говорити, такий геній? З Жигалком він і досі був нерозлийвода, навіть покинув уже "Плуг" і опинився разом із ним у ВУСППі.
Я також уже не почувала себе членом "Плуга", з того часу, як подерла свої друковані оповідання. Я навіть написала заяву до Харкова, що вже не хочу бути членом. Та й розсипався "Плуг" у Києві. Навіть не знаю, чи хто коли збирається...
9 листопада 1972
КНИГА ДРУГА
ЖАР І КРИГА
2
ЧАСТИНА ПЕРША
МРІЯ, ЩО ЗВЕТЬСЯ ЛІТЕРАТУРА
1
То буває так, що все раптом уривається. Літо. Всі розбіглися. Нема куди, нема до кого зайти, слово сказати. Я ходжу вулицями, безпотрібно заходжу в крамниці (нема ж "купила"), повертаюся додому голодна шлунком і душею. Іду розбуялими від зелені вулицями, обмереженими електрикою — і плачу. Все живе, тішиться... Ось із театру на Миколаївську виходять усі збуджені, із змістом... Я ж — скнію. Який тут театр, коли дивлюсь, щоб останнього карбованця не розміняти?
Чому так? Що за доля? Хочу друзів, а їх нема. Ні одної людини, що дала б душі радість. Де тепер Міша Кривенький і що робить? Чому нема його тут?
В хаті — ще тоскніше. Увечорі не засвічую світла і чую звідкілясь музику — а це вже понад силу. Думки про небуття. Як нема іншої долі, то краще небуття.
Щоб якось цю нудьгу укоськати, я ходила разом із сусідкою, богомолкою Євдокимівною у ліс по гриби. Вона навіть мене підгодовувала своїми ріденькими супами, я їй щось за це платила, теж пісно. Гриби в такому меню це вже люксус. їхали ми далеко до Дарниці, там ще кудись пішки — Євдокимівна вже знала, де ростуть гриби. Поверталися зморені, голодні, але з грибами, із своєрідним вдоволенням, наповнені цілющим повітрям...
Але яка це мені компанія, оця богомолка, що весь час говорить про чуда, про обновлення церков? Я мусіла приноровлю-ватися до неї, говорити її мовою, хоч про ці самі обновлення цікаво було б поговорити з людьми широкого світогляду.
Це був час, що обновлялися образи в церквах, плакала Божа Матір, з'являлися інші знамення, люди ходили на прощу до чудотворних криниць. Але ж я сама бачила — на Львівському базарі обновилася баня церкви святої Покрови, із іржавої стала за одну ніч чисто золотою, із одною тільки іржавою краткою. (Щоб люди бачили різницю, так?) Цього чуда ніхто не міг заперечити, а газети пояснювали це атмосферичними впливами. А про чудо на якомусь київському передмісті, то навіть усі в Києві заговорили. Пролетарська правда послала навіть свого кореспондента до тієї жінки, що в її хаті літали речі. Повні відра з водою ходять, сокира й мітла літають, так само й посуд гуляє в повітрі самостійно... Прийшла міліція перевірити, чи не видумки, а в хаті всі речі, вже й одежа й горшки заходили, мітла почала танцювати, а посуд перевертатися в повітрі. Жінка прикрикнула на них — все стало на своє місце. Це все я прочитала в газеті, як дійсний, засвідчений факт.