Може й краще, що так вийшло, може Андрій відчепиться? Бо мені треба жару душі, а не ситого задоволення. І цей жар душі тут у хаті палав, ось як несподівано. Ніяких атак, що мене сполошили б, не було. Було Боже право, моє право від Бога бути такими радісними та повними і без цебрів змисловости. Досить було й того аромату, що вже пройняв нас і обох переповнював. Плюшеві карі очі, лагідне, хороше лице. Як я досі не помічала цієї української краси?
Міша пішов пізно, може на світанку. Що було б, якби я несподівано для себе не сказала тих слів: — Більш ніколи не приходьте! — Може це був той, що мав би йти зо мною все життя? Чи може, одружившись ми, пішли б незлагоди, сварки, розрив? Чи діти? Не уявляю тих доріг. Я ж так таки й сказала: — Більш ніколи не приходьте. — Чому?
По-перше, якийсь голос у мені: "Як же це я буду слово Андрієві ламати? Я ж наче зобов'язана слово дотримати". По-друге: "Як же це я буду відбирати в Наді нареченого?" По-третє: "Якщо це така доля, то вже її не омину. І як цей хлопець мене любить, то тоді лише я буду це знати, коли він шукатиме мене, хоч би що". Я ж такої лихої думки про свою зовнішність і так потребую знати, що я — люба! По-четверте, я злякалася за свою волю, за свою незвичайну долю. Словом, я таке сказала. — Чого ти мене гониш? — застогнав Міша, і не знаю, чого було більше в тому вперше сказаному "ти" — болю чи ображености.
Так, наче хтось дужчий за мене сказав моїми устами ці слова. І я вважаю, що весь цей день з усіма подіями аранжувала якась свідома інтелігентна Істота з початку до кінця. Вона не хотіла пустити мене дорогою, що привела б до ролі Щуччиної дружини, і влаштувала оцю "виставу з трьома відслонами". Але коли я знов схибила з дороги, яку мені ця Істота призначила, і ось-ось таки вскочу в родинне життя, що втягне мене всю, Істота втручається, скеровує в ту стежку, якою я маю неухильно йти.
А яка мета? Не знаю. Щоб відігнати плюгавого Андрія, показавши, — ось що таке любов і право в Бога? То чому ж тоді заборонила й це право? Чи щоб я перейшла й через дальші муки-страждання? Бо ніколи вже не було, щоб моє право в Бога збіглось із таким самим правом іншого. Як досі, так і все життя потім якесь чортибатьказнащо признавалося, закохувалося, чіплялося, перешкоджало, навіть гіпнотизувало, а ті, кого любила я з правом у Бога, ті мене не бачили, були недосяжні, відгороджені неприступними безоднями-скелями...
Бо Міша так і зробив, як я казала. Більш ніколи не прийшов. Що ж було зі мною? Я аж тоді закохалася, люто. Коли я приходила до Коберників (часом із Жашкова хтось приїздив), — ловила кожне слово про нього, безмежно дороге мені. Інколи я й його бачила, його благущий погляд, таке ж страждання. Але ні я, ні він не переступили невидної стіни, лінії відчуження, не було й натяку на зближення, — тільки уклін здалека. Дійшло до того, що я навіть украла із стіни в Сергієвій кімнаті групову світлину, бо там був Міша. Сидів серед дітвори на поваленому дереві, а на звороті напис: "Колись і ми, старики, були такими щасливими..." Ліричний, як і сам Міша.
Міша Кривенький видужав від цього страждання. Хоч з Надею не одружився. Якось переключився, а на що — не знаю. А я — ні. Через рік написала йому листа з усіма моїми стражданнями. Прийшов — офіційний, холодний спостережний. "У якому душевному стані писали ви того листа?" — запитав, як лікар на прийомі пацієнта. Ось, який він був уже далекий. Я ж кілька років ще билася об стіну (ой, це сильний фігуральний вираз, але психічно так!) з болю кохання. І ще багато-багато років у думці я з ним розмовляла, наче продовжуючи ту незабутню розмову. Листи писала — і не відсилала.
Оце таке зо мною може вийти. Що я за людина?
* * *
А з Щучкою далі пішло так: він таки перебув кілька днів у мене, поки перейшов у студентський гуртожиток на Думській площі. (Вступив у ІНО на відділ Соцвиху). Але жінкою йому я не стала. Ще приходив, переслідував... Але ні! Щучка — огидний, гірший за отруту. Вся його провінційність і недалекість вийшли наверх тут у Києві. В Запоріжжі цього не видно було за його добірно вишитою українською сорочкою, поблажливо-протекційною усмішкою інспектора Наросвіти.
Ось сценка. Рання мрійна осінь за вікном, така ж і в мене осіння мрійна жага до праці. Я сиджу в своїй кімнаті за столом і працюю. Хочеться мені перекладати, аж пахне, а тут прийшов Андрій і перешкоджає. Стоїть за спиною і розхитує стільця, що на ньому я сиджу. Як заважає мені цей чоловік! Який мізерний, порожній, провінційний півник! Що я зробила? Допустила його до межі одруження. Я хочу бути сама, сама! Я хочу працювати, щоб ніхто мені оце зараз не перешкоджав!
Словом, Щучка — гріх на мойому сумлінні. Я повинна була відразу немилосердно йому відрізати. А то — милосердилася, хотіла себе в жертву принести заради Ідеї любови, бо мені видавалося, що цей чоловік несамовито любить. Найгірша жорстокість відмови, коли тебе люблять, а ти — ні, це закоханому найвище благо. Бо як змилосердування затягнеться, тоді рана закоханого невигойна.
І як колись Євген Щербаківський (якому я зла не зробила, ніколи не милосердилася), так і цей Щучка. Через роки, коли побачив мене на вулиці, вороже подивився і далеко обійшов.
43
А що я тоді робила в Києві? Тоді здавалося — порожнє життя з тягучими інтервалами і застоями, без перспектив. А як тепер оглянусь, то повно всього різного було. Писала рецензії (щось тоді кілька їх було надруковано), носила до редакції Життя й революція, деякі приймали, деякі повертали. Редактором журналу був М. Терещенко, а секретарем — В. Підмо-гильний. Я, принісши своє, рвучко втікала, боючись зарозумілої атмосфери, не знаючи, що з світилами говорити.
Висилала я й до Харкова рецензії. А раз навіть до редакції Червоний шлях — уявіть собі — вислала вірша! Не в цьому вірші справа, а в тому, що прислав мені листа П. Тичина, і то якого! Говорив зо мною, неначе з чимось путнім, вводив у таємниці віршування. Пишучи поезію, дається багато "риштовань", які в остаточній обробці усуваються, — так писав Тичина. Шкода, що довелося й цього листа згубити, а це ж цікаво, який Тичина був уважний до початківців і які цінні давав поради...