А оцей старий, з вусами догори, як у Вільгельма Другого, це — Юрій Покос, Будяк, дитячий письменник. О, це вже щось! Як у "Плузі" є такі солідні письменники, то це щось та значить!
А найбільше на тих зборах здивував мене голова київської філії "Плуга". Я думала, що буде С. Пилипенко, якому я беззастережно довірила свою літературну долю, а виявляється, нашим головою — оцей миршавенький інтеліґентик, що вимовляє "плюґ", "арт", а літери "р" зовсім не вимовляє, хоч висловлюється поправною літературною українською лексикою. Хто це такий? — Не знаєш? — цикнув на мене Косяченко. — Це — головний редактор газети Більшовик і літературний критик, Самійло Шупак. — Але що спільного має він із селом? Я розчарована.
На цих зборах встановили, що будемо збиратися щонеділі о 12-й годині тут і читатимемо та обговорюватимемо наші твори.
19
Я не пропускала жодної плужанської неділі, а наука в ІНО йшла своєю колією. Щодня мала я постійну дорогу — через усю Володимирську. З воріт другого подвір'я Михайлівського монастиря, повз обгороджені залізними штахетами малі парки, пам'ятник Хмельницькому, який двозначно показував булавою на північ (Одні казали, що цей жест означає: "Нам — із Москвою", а другі вбачали в ньому: "Ось, хто наш ворог"). Потім — Софія, Золоті Ворота, книгарні, опера, кругла будівля музею і недобудований дім Академії наук з висотною надбудовою, яку чомусь називали "трон Грушевського". Потім перетинала Бульвар Шевченка з стрункими тополями і проходила повз бордові на весь квартал колони, аж тоді входила високими сходами у довгі коридори, обліплені при вході всілякими оголошеннями.
Коли на основному курсі всі студенти мали спільні лекції, то вже на першому розділилися. Мотря, наприклад, пішла на геологічний. Але були й спільні лекції для всього курсу: психологія, суспільні дисципліни, історія України. Тоді збиралися в 15-у чи 16-у авдиторію.
Порідшало, порідшало, порівняно з основним курсом! Одні самі покинули, других вичистили. Вже й мальовнича збиранина одежі зникла, кожне прибрало більш-менш міського вигляду. Не бачу вже й тієї дівчини, що завжди цвіла своєю вишиваною сорочкою та косами вінком на голові.
На цих загально обов'язкових лекціях одні професори впадали в око більше, інші зараз же й забувалися. Наприклад, — хто читав НОП (Наукова організація праці), конституцію СРСР, політекономію?
Якось блідо й невиразно манячить образ Олександра Гру-шевського, що читав історію України, ото й тільки: мав він три пари окулярів і довжелезну бороду. Та ще оповідали про його дивацтва. Коли приходили до нього на дім складати іспити студенти, то він сам відчиняв їм і казав: "Професора нема дома!" Вже тепер недавно мені оповіла його колишня студентка, Варвара Олійник, що в часи розрухи студенти приносили йому дрова і їжу, хто що міг. їжу він брав у торбинку й носив із собою. На лекції виймав холодну картоплину та й їв...
Але от професор Олександер Оглоблін, що також читав історію України, тільки інший період, не пройшов повз увагу. По-перше, це прізвище я вже читала на Фундуклієвській "Книжньїй магазин Оглоблина". Це певно його син, бо дуже молодий, тут є багато студентів за нього старших. По-друге, в протилежність отим лекторам НОПу й діялектичного матеріялізму з політекономією, що читали по-російському, він завжди читав тільки українською мовою. По-третє, голос у нього був жахливий, — фістула, не то дискант, не то писк. А такий же цікавий молодий чоловік із блідим обличчям інтелектуаліста!
Інший професор, Роман Черанівський, читав психологію. Моя світла любов. Ще задовго до того, як цей професор увійшов у поле мого зору, я знала його сестру, Софію Черанівську. З цією дівчиною я співала в об'єднаному студентському хорі. Мені вона видалась неперевершеним зразком грецької краси. Антична богиня Артеміда або її жрекиня Іфігенія. Синьоока, русява, чудово оформлені уста. В профіль — надзвичайно тонка лінія переходу чола в ніс. Я на неї дивилась і дивилась, — як на чудо, що через безодню часу вернулось назад у життя. І навіть через 40 років, коли я хотіла уявити свою Гаїну Сай із "Золотого плугу", то знову встала вона перед очима. Але цікаво те, що ніхто, крім мене, не бачив її краси. Зустрічалась вона на вулиці і я питала тих студентів, що йшли зі мною, чи подобається їм ця дівчина. І оце так її називали: "тараня", "риб'ячі очі". Мене це неймовірно дивувало.
Та й от — такий самий образ побачила я на підвищенні катедри. Щось знайоме, надзвичайно гарне. Черанівський? Це ж копія тієї дівчини, той самий профіль, ті самі очі, все те саме, тільки не дівчина, а жвавий, весело-легкий, повний експресії молодий чоловік. Нікого такого чудового я навколо не бачу і мене охоплює пожежа, але яка п'яна екстаза! З нею й ходжу, слухаю лекції, читаю, висиджую в бібліотеці... Зо мною щастя ходить. І ще мені здається, що серед цієї маси студентів Черанівський також мене виділяє, дивиться в авдиторії просто мені ввічі, вишукує мене очима, так звабливо-притягаюче. Він переживає це саме, — я все більше стаю певна. Ось я виходжу з ІНО, я ще на горішніх сходах, а вже бачу — внизу щойно ввійшов професор Черанівський. І яким же він мене поглядом обілляв! Тим самим, що й в коридорах: оббігав поглядом усю зразу, залишаючи густі пахощі, виповнення найбільших мрій. Я в тім розкішнім щасливім пахучім тумані жила.
І все більша виростала в мені спокуса сказати йому, що я переживаю, скільки щастя в мені...
Але це ж тільки зо мною таке діялося. Загальним кумиром був професор Микола Зеров. Я розумію тепер, чому його лекції відбувалися в найбільшій авдиторії, коли це були лекції літе-ратурно-лінґвістичного факультету. Тому, що малі авдиторії не вміщали бажаючих бути на його лекціях. Факт той, що на цих лекціях — історії української літератури — величезна авдиторія завжди була переповнена. Ці лекції були таки справді святом. Ні, бенкетом! Це була велика насолода — вслухуватися в тонке плетиво обточених слів, якими Микола Костевич малював: широкий антураж, епоху, порівнання з іншими явищами літератури в сусідів, напрям, особливість, притаманна тільки цьому письменникові... І мені здається, що Зеров найбільше за всіх насолоджувався, ні, він був закоханий у свій предмет, судячи по тому щасливому, всміхненому виразові, що був на його лиці під час лекції. Така самозабутня усмішка щастя. І через це ми також почували щастя.