Воно було б і добре тут під такою опікою. Хлопці й паливо забезпечать і черги чесно тримають щодо прятания, самі варять кандьор і нас запрошують, і делікатно гасять світло, як треба вкладатися спати, і цікаво ж зблизька спостерігати оце сільське козацтво, що прийшло штурмувати міську цивілізацію й мистецтво з торбою пшона у клунку... Воно було б і добре, — коли б не напали воші. Від буржуйки, що навколо неї скупчилися хлоп'ячі ліжка, було до вікон далеко. Де вони бралися? Я виходила в колишню церкву перевдягатися і з жахом відкривала, що я обсипана вошвою.
Все ж до Рідзва ми там з Василиною прожили. А на Різдво всі хлопці роз'їхалися додому. Ми ж з Василиною не збиралися. Не їхали ми додому, зокрема я, з двох причин. По-перше, таки не було за що, ні в мене, ні вдома, а по-друге я хотіла чесно дивлючись увічі кожному, казати, що я не маю ніякого зв'язку з батьками, а живу на власні засоби. Це, начебто, помагало мені в моїй душевній травмі.
Цю травму, що відалася в усі куточки мого "я", спричиняла мені оранжова картка КНС, яку я показувала на чистках. Чистки йшли одна за одною, але перед кожною чисткою приходила поштою з Жашкова нова картка, без супровідного листа, але з новими датами, бо й там, мабуть, були свої чистки. Ці нові оранжі з новими датами й печатями мали магічну властивість: автоматично переводили через чистки і давали харчову картку до їдальні АРА. А я навіть не знала, хто мій доброчинець та чому це там у Жашкові хтось мною піклується. А я тут мучилася. То треба ж і доброчинця не підводити.
В інституті я мала статус селянки-незаможниці і мусіла так поводитися, про це вічно пам'ятати. Моя природна боязкість і несміливість від цього усугублялася й мене паралізувала. Я намагалася скрізь знічуватися і бути непомітною.
Та недаром же я терплю оцю таємну й повсякчасну муку. Крім навчання в ІНО, я старалася вирвати від Києва все те, що було доступно. Знайшла хор, щоб ходити на співанки та нових пісень набувати. Це був об'єднаний студентський хор під орудою Вірьовки. Казали тоді — близького товариша Павла Тичини. І справді, розучували ми там Тичинині поезії у композиційному оформленні Вірьовки. "Як упав же він з коня...", "Нехай собі та шумлять дуби..." Народні пісні були все з "пролетарською ідеологією" — "За городом качки пливуть...", "Ой наступає та чорна хмара...", навіть перелицьована стрілецька "Ой видно село, червоне село під горою..." Революційна "Кар-маньйола"...
Але "гимном" усього тодішнього київського студентства, вихідців із села, була пісня "На вгороді верба рясна..." Де тільки не збереться купка, — під університетом, на човні, в парку, — зараз її затягають. Ця пісня так мені тоді набридла, що я її чути не могла, затикала вуха. Хоч поряд з іншими, — що ж, хороша пісня!
А де тільки чула я про якийсь виступ чи лекцію — зараз бігла. Пам'ятаю виступ Іллі Еренбурґа у 15-й авдиторії ІНО, перед його від'їздом до Франції. Величезні мішки-синяки під очима, втомлене обличчя пересиченого життям інтелігента. Я дивилась і думала: "Тобі три чисниці до смерти". Видався він мені дуже старим. Він аж ніяк не намагався подобатися авдиторії, що по вінця зібралася його послухати. Наче відбував остогидлий обов'язок. Зовсім не дбав, що там про нього думає читач.
Десь якась Сейфулліна вирвалася у залі колишнього Купецького Зібрання, а тепер Дому Вчителя — і я там. Завзяте київське пролетарське студентство штурмувало боєм видатні культурні імпрези. Але наймальовничіші були атаки на концерти капелі "Думка" під орудою Нестора Городовенка. Вже всі квитки продані, заля переповнена, всі входи замкнені, охоронці стоять на кожних, — а тут напирає жадібне культури пролетарське студентство. Р-р-раз! Двері під натиском юрби з тріском розчиняються, зголодніла культури лава молоді вривається в яскраво освітлену залю, наповнює всі прогалини. І раптом стає тихо. Молитовно. Концерт може вже починатися без перешкод.
І я ж там була, проривалась у замкнені двері, аякже!
Але ж нам пощастило! Ще одні хлопці запросили нас у свою кімнату. Вони теж їдуть на Різдво на три тижні додому і ми можемо в їх кімнаті ці три тижні жити. Це — в дев'ятому корпусі, зараз біля дзвіниці, на другому поверсі. Цей корпус був уже кубучівський.
Один з хлопців, Гребенюк, був з літературно-лінґвістичного факультету, а другого, дрібненького хлопчину з фізико-матема-тичного факультету, Зубрицького, прозивали "Воно" за те, що він висловлювався отако: "Воно ходить попід вікнами", "воно торгає за клямку". Сміялися з Зубрицького зовсім безпідставно, бо ця форма клясично-народня: коли невідомо "він" чи "вона", то кажуть "воно". Третього хлопця я не пам'ятаю.
Як опинилися ми після архиєрейського корпусу в тій кімнаті, то наче в рай потрапили. Це ж перший комфорт, відколи я живу самостійним життям!
Пожили ми там трохи, — коли приводить Василина якусь дівчину. Це — повія, — прямо сказала Василина. — Вона вчиться в Театральному технікумі, але не має де подітися, живе на вулиці. Нещасне створіння! Може, як ми її пригріємо, вона стане на чесний шлях. Жалко її. Ще таке молоде, а вже на вулиці. Сирота. Вона дуже мучиться, що повія.
Валя ця справді була ще дуже молода, просто підліток, з блакитними, повними провини, очима. Голосок її був тихий, ніжний. Я не протестувала проти такого доповнення нашої спілки, хоча не стільки була перейнята ідеєю перевиховання загиблої молодої душі, як захоплена Василининою шляхетністю.
Наша "вихованка" була ще бідніша за нас, то ми ділили з нею кандьор і галушки та дещо з нашої одежі. Так вона з нами й перейшла до іншої кімнати.
Егеж! На правах старожитніх мешканок Кубуча, закоренілих пролетарських студенток, ми в управі Кубуча вимагали вже просто нахабно. Там саме такого тону й треба було, і, ще заким повернулися хлопці з зимових вакацій, ми вже перебралися в другий корпус, у кімнату ч. 19. Оце ж там прожила я всі наступні роки до закінчення ІНО, з початку 1924 до середини 1926-го року.
* * *
Другий корпус був колись монастирською гостинницею і так був побудований. Чотириповерховий будинок. Головний вхід розділяв на дві частини. Кожна частина мала довгі коридори, по обидва боки були кімнати. Вікно нашої кімнати виходило в монастирський сад, а за огорожею цього саду була вже Воло-димирська Гірка. Щоб попасти туди, треба було вийти з подвір'я монастиря ворітьми і відразу праворуч був вхід до Гірки. Там доріжками-алеями дійдеш до пам'ятника Володимирові, до фунікульору, або й сядь на ослін і дивись на неозорний краєвид за Дніпром, на чернігівські ліси, а весною, як Дніпро розіллється — просто на море...