З часів розрухи й переходу влади з рук у руки залишилися ще пісеньки, що тоді співалися на базарах і що вважалися блатняцькими. Ось ця:
Ципльонок жарений, Ципльонок варений, Ципльонок мілий, дараґой, Єво поймалі, арестовали Вєлєлі паспорт показать.
Я не совєтскій, я не кадетскій,
Я пєтушіний комісар...
Ципльонок варений, ципльонок жарений
Ципльонок тоже хочет жіть...
Оце ж я йду над вечір через Галицький базар, несу на плечах клунок із харчами, а одна така "ципльонок"-дівчина підскочила до мене і каже, що вона мені допоможе нести. Я не прийняла допомоги. Тоді вона, як хлопець-бандит, б'є межи очі, а сама тягне клунок. Якось я не дала їй вирвати, вона втікла.
Знайшла кого грабувати! Я сама такий самий голодний "ципльонок". Це я йду до свого мешкання на Паньківській, зараз за рогом біля університету. Приїхавши до Києва після Різдва я з Мотрею Мельник і Тамарою Масюкевич найняла перехідну кімнату.
Це там перетерпіла я найгірший голод у свойому житті. Привезені з дому харчі дуже скоро пройшли, — та й що я привезла? Хліб, цибулю, гречану крупу, якої не було на чому зварити, не було де. Цукор — хоч бери та лижи його. Я так і робила, лизала цукор і крупу, щоб втишити голод. Муку я міняла в пекарні на хліб, але й це минулося. З дому не було більше нічого чути.
Найзаможнішою з нас трьох була Мотря Мельник, дівчина широченька, з волоссям заплетеним у косиці, акуратно виложені на потилиці, що зберігало її селянську незачепленість, з червоними щоками і приязно всміхненими синіми очима. Маючи запас із дому, вона ще крім того одержувала із студкому картку АРА до їдальні. Як то їй вдалося, вона тоді не казала.
(Як я зустрілась із нею вже за німців, вона розповіла, що раптом загорілась до нею любов'ю Натанзонша, називала землячкою із Сквирщини й почала її всіляко уласкавлювати. Висунула її на уповноважену від основного курсу до студкому і оце дала картку АРА. Мотря карткою користувалася, а інших милостей з делікатних мотивів уникала. Це ж треба стати активісткою, тоді дорога до комсомолу, а зовсім не в Мотриних інтересах, щоб порпалися в її біографії. Вона тоді викручувалася, як могла, і рада була, що її уповноваження передали іншим.)
Але тоді Мотря нам не казала, яким чином добула вона картку до їдальні. Вона час-від-часу брала то Тамару, то мене із собою і ділила з нами свій обід.
Ця їдальня була на вулиці Леонтовича і там в час обідів вистроювалась довжелезна черга, що доходила аж до Бульвару Шевченка. Щасливі посідачі картки діставали безкоштовно обід. А ще були нещасливі, вони чекали, поки вся черга з картками перейде, тоді може що залишиться і впустять кілька осіб. Обід — суп, котлета з квасолевим гарніром, какао. Всі ці продукти були даровані від Американської Допомогової Організації, АРА.
Я не насмілювалася йти просити картку до їдальні, та й ніхто не показав мені дорогу. То, казали, все залежить від всесильного Качури, "Жовтих чобіт". Він не тільки вирішує, кого викинути, на кого накласти платню, а ще й — кому дати в студентському гуртожитку, КУБУЧі,* мешкання, кому картку до їдальні АРА. Розказували про нього й таке: він — письменник. Прийшов до дівчат у гуртожиток і почав їм читати своє оповідання. Одна дівчина слухала-слухала і заснула. Другого дня Качура викинув її з гуртожитку.
Боялися його всі, не тільки я. Боялися й запобігали. Розказували, що оці пишні непманки навипередки запрошують його на вечірки, щоб задобрити... Ні, краще вже голодувати, ніж попадатися на очі тим косооким "Жовтим чоббтям"...
На самому початку, як я ще не дуже витратила запаси з дому, я вставала раніш за дівчат і поки вони спали, сідала за стіл. Тоді саме проробляли ми "Політекономію" Туган-Бара-новського та "Діялектичний матеріялізм" Бухаріна. Читала, конспектувала та обдумувала. Ото тоді вдарила мене думка, що це ж ще за рік до мого народження вже мою особисту долю було вирішено на лондонському з'їзді РСДРП. Це там розділилась
* КУБУЧ — Комитет улучшения быта учащихся (рос. м.)
ця партія на більшовиків і меньшовиків і там більшовики прийняли програму, яку тепер здійснюють... Оці мої теперішні муки й оце безправне становище, і моя огидна брехня, — все це було вже в зародку 1903 року.
З другого боку, я глибоко прийняла до серця з більшовицької програми ідею знищення експлуатації людини людиною. Ця ідея стала на довгі роки предметом обдумування в різних варіяціях. Я ж завжди розв'язую якісь проблеми. То ця почалася вже з того часу. А щодо рівноправности жінки та безкоштовного навчання всім у суспільстві, то я "за" руками й ногами. Це ті ідеї, що за їх здійснення я й тепер підпишуся. Отже, я вчуся і з цією системою я не в конфлікті. Ніяких задніх думок у тому дусі, що чула вдома. Духом своїм я таки була пролетарська студентка. І вигляд був у мене пролетарський. Восени приїхала я в плюшевому пальті кльош, що привезли були мені з Києва. Я його зненавиділа, а після Різдва вже ходила в короткому чорному кожушку...
* * *
Не зважаючи на сутужність, я старалася не пропустити нічого з того, що дарував Київ. От Мотря й Тамара вже давно знають про вечірки в клюбі УКП раз на тиждень на Володи-мирській, а я на Шулявці й не чула. Пішла і я з ними.
Тоді це було загальне захоплення київського студентства. Маленька залька клюбу укапістів на Володимирській була нап-хом напхана кожен раз. Не сиділи, а стояли, бож і стільців не було. І справді, там було надзвичайно цікаво, аж горіло все всередині кожному, хто там був. Звалися ці вечори — "Жива газета". Різні автори читали свої статті, фейлетони на животрепетні теми сьогоднішнього дня. Пам'ятаю імена: Кияниця, Прихно. Але головною атракцією цих "Живих газет" були фейлетони Бориса Антоненка-Давидовича. Дуже дотепні, гострі, сміливі, опозиційні до урядової політики. Він сам артистично їх читав, а публіка дуріла й шаліла зо сміху.
Тут же слухачі показували одне одному пальцями шпиків, що прислані сюди для доносів. Один із них, тупуватий на лиці парубок, був із нашого основного курсу. Він не пропускав жадного вечора "Живої газети".
Ну, але це вже не "буржуазний націоналізм", це ж комуністична партія. Головні сили Української Комуністичної Партії зосереджені в індустріяльному центрі, в Дніпропетровському, і складаються з робітництва. Так що все діється легально. І все ж таки неймовірна притягальна сила цього клюбу когось лякала. Його розігнали. Прихно збожеволів. Що з Кияницею — не знаю. Антоненкові-Давидовичеві пропонували вступити до КП(б)У — він відмовився і залишився безпартійним.