Коли випав зуб, мене послали:
— Полізь драбиною на горище, кинь туди зуба і кажи: "Мишко, мишко, на тобі зуба костяного, а дай мені залізного!.."
Всіх я просила, щоб розказували мені казки. Просто чіплялася. Так, пам'ятаю, на Великдень причепилась до тітки Палазі і вона мусіла мені щось розказувати. Через цей голод на казки, я дуже скоро навчилась читати букваря.
Першу пісеньку я виспівувала таку:
Ой за гайком, гайком, гайком зелененьким, Там горала дівчинонька воликом чорненьким,
Горала-горала, не вміла гукати
Та й найняла козаченька на скрипочку грати.
Грає козак, грає, дівчині моргає, Чортибатька його знає, на що він моргає.
Чи на сірі воли, чи то на корови,
Чи на моє біле личко та на чорні брови.
Воли та корови скоро поздихають,
Біле личко, чорні брови повік не злиняють,,.
Не зважаючи на жартівливу наївність цієї пісенька, вона будила думку. "Козак"... Що воно за козак? Навколо ніякох козаків нема, хібащо образове: "Що скажеш, козаче?" — до якогось парубійка. А в кожній пісні невідмінно фігурує козак, ось і в цій другій пісеньці, що я навчилась найперше:
/ шумить, і гуде, дрібен дощик іде,
А хто ж мене, молодую, та й додому заведе?
Обізвався козак у зеленім гаю
Гуляй-гуляй, дівчинонько, я й додому заведу,
Не веде ж ти мене, не прошу я тебе,
Єсть у мене сивий коник, він додому заведе...
Ціле пророцтво на моє майбутнє. Так мені й довелося все життя вертатися додому самій, а моїм "сивим коником" була Думка...
Ще любила я співати "Журавля".
Занадився журавель, журавель, до бабиних
конопель, конопель... Сякий-такий журавель, сякий-такий цибатий! А я тому журавлю, журавлю, києм ноги
переб'ю, переб'ю! Сякий-такий журавель, сякий-таки горбатий!..
І ще якусь я тоді виспівувала, про "прудивуса й куперваса", але цю забула. І це тільки мізерна частина фолкльору затрималась у моїй невдячній пам'яті, а ним же насичене дитинство української дитини.
5
А ось четвер у Жашкові. Вся величезна площа перед хатою заставлена возами, заповнена кіньми. Це — кінська торговиця, вона не рівна, а трохи вгинається до ярка. Багато торговиць є в Жашкові. Зараз за заїздом сусіда Співака — волова торговиця, паралельна до головної ціла вулиця, захрясла коровами й телятами. Так усе це реве, що не знати, як у пошті, оточеній торговицями, не оглухнуть. Свиняча торговиця з поросячим вереском — аж там, за тими хатами потойбіч кінської торговиці. Там збіжжя мішками, там горшки, а там цілий ряд захаращений відрами з вишнями, курми, молоком, колотушею — і всім, що тільки понавозили з усіх навколишніх сіл у це містечко, далеке від залізниці.
Але чим найбільше славився Жашків, то це кінською торговицею. Коней приводили сюди аж із Туреччини, звідусюди прибували покупці з грішми, більшого калібру. Були спеціяльні гендлярі кіньми, що звалися ліверанти. (У словнику Грінченка цього слова нема). Вони вміли продавати з вадами. А крім того, треба обачним бути, бо продавалися тут і крадені коні. Існувала навіть така приказка: "Не бери жінки в Києві, не купуй коня в Жашкові". Розумій: "Будеш обдурений".
Четвер у Жашкові був і місцем зустрічей, клюбом, а допомагали цьому сидухи, що цілим гуртом у своїй "секції" продавали "гараче", аж пахтіло навколо. Попід возами в холодочку сиділи хазяї, — свати-куми та давні приятелі, — запиваючи могорич. Ось і дід мій Гарасим Гуменний сидить із хазяями у затінку нашої хати і "роздушують шкаліка". Хазяї — хуторяни, все старшого віку: сват Таращук, сусід Барабаш, тоді ще можливий сват. І дядько Гемень Цимбал з Першої Дачі тут, і інші... Де є дід "у ковпанії", то вже нікому не дасть сказати слова. Був він дуже балакучий і все любив "до прикладу" розказати щось, а тих баєчок було в нього безліч. Якось чудно було уявляти його двадцятилітнім парубком у сорочці без штанів. Так було за панщини, що хлопці до 20-х років вважалися ще дітьми, поки не оженяться...
А це поїхав він із своїм батьком-чумаком до Києва, там треба стерегтися дурисвітів. І починалася ціла серія анекдотів про київських дурисвітів. Там навіть перекупки вміли обдурити тумануватого чумака. "Пироги з тиком! Пироги з та-ком!" — вигукує сидуха. Люди чують — "з маком" — і купують. Що воно за пироги з таком? Треба й собі спробувати! Купив і я — а в пиріжку нема ніякої начинки. Ой, чортова бабо, обдурила! А хіба ж вона дурила мене? Вона ж казала, що з таком...
Іншим разом розказує дід, як навчився читати. — 3 отче-нашу. Був неписьменний, тільки напам'ять отченаш знав. Та й трапився йому до рук друкований отченаш і він з цих друкованих слів навчився грамоти.
Дід звичайно всіх переговорював, відразу заволодівав розмовою і вже всі тільки слухали. А часом і мене зауважить, зараз питає: "А скільки тобі років?" — Я кажу. — "А скільки буде два рази по два?" — "Чотири". — Дід хвалить мене, а слідом за цим і мою маму. "Ой, то в мене золота невісточка! Дарочка! А Кузьма — було ледащо, таке й зосталося!"
Любив дід посентиментальничати. — "Ой, Дарочко, дорога невісточко, якби ж то ти знала, яке мені горе було, — вже й приплакував, — як померла небіжка Ганна. Біда, малі діти!.."
По четвергах, як уже роз'їдеться ярмарок, а весь Жашків застелений яснозолотим килимом, свіжою соломою, збиралось у нас дуже багато гостей, переважно батькових товаришів, ще з парубоцтва. Гантін Завертаний, що носив завжди високу смушеву шапку, щоб виглядати вищим, а тому й "Гаршин з шапкою". Петро Лозовий — перший батьків товариш з русявими довгими вусами. Це — сусіди з хутора Адамчика. Іван Ковальський, Гервась Андрущенко — з Литвинівки. Федір Слух&й, НабекАло, Денис Дідківський, Пацеля, Ференець, — все це хуторяни.
За столом повно людей, мама раз-у-раз смажить нову яєш-ню, батько ставить нові пляшки на стіл. Як уже розгуляються, ще раз і ще раз чую я, питає Петро Лозовий маму: "І чого ви тоді, Даріє Пилипівно, не вийшли за мене заміж?" — А я собі думаю: "От, яка шкода, що не він мій тато! Оце б жила я на хуторі, а не в цьому болотяному, без деревини містечку!" Мабуть, я найбільше із нас трьох жалкувала. Згодом я довідалася, що мама також не терпіла цього містечкового побуту, який запровадив тато. При кожній нагоді виривалася, як із клітки, хоч на город, до села...