Отож кругом революція, тільки в самому Жашкові нічого наче не змінилося, особливо увечорі. "Ніч яка, Господи, місячна зоряна, видно, хоч голки збирай", — зовсім так, як у цьому романсі, що я співала з акомпаньяментом гітари. Так само, як і минулих літ, ходив сторож поміж жидівськими крамницями й кооперацією та калаталом вистукував свої рулади. Так само співало село, кутки перегукувалися, виляск доходить до містечка. "Чорноморець" (жашківський варіянт трохи не такий, як увів до концертового вжитку Демуцький), "Ой, у полі жито, та гей, копитами збито...". Такі самі сині ночі, так само падають зорі, непритворенно цвіте й дурманить акація...
Гані ще зостався один рік до закінчення гімназії. Отже вона поїде до Звенигородки, а мені сказали: "Сиди вдома! Нема звідки!". Нема звідки обох учити, та й взагалі тепер у містах розруха. Чули, що розказують ті, які були в Києві?
Зв'язок Жашкова із Києвом не порвався, а закріпився. Можливо, дякуючи Мітьці. Це він "показав моду" їздити до Києва "спекулянчити". Він і Гуда професійно закололи кабана і повезли до Києва, а вже разом і з тим наклали на підводу муки, крупи, пшона... Там у Києві болючо цього нема, а тут у селах болючо бракує чобіт, краму, мила, навіть дурної соли. Кухти з успіхом виміняли все, що повезли до Києва, на майно киян, привезли до Жашкова, а тут усе це люди розхапали. Гроші ("лімонки" мішками і гривні) вже були тільки кольорові папірці, почав розвиватися "товарообмін", як "за царя Бомка, коли земля була тбнка". В нас на товарообмін казали "м'інка". Наміняли — а тоді знов до Києва з одною-двома підводами. (На Ставища, Янишівку, Білу Церкву, Озірну, Гостру Могилу, Гле-вахи, Гатне, Саварку, Мостища, Буду... 150 верстов). Там же в Києві біда! Постачання харчів нема, вугілля не довозять, будинки перестали огрівати... Хто має куди, то спасається, а хто не має, то палять меблі й книжки у "буржуйках" та виносять на товчок міняти своє барахло.
За прикладом Мітьки почали й інші їздити до Києва, цілі валки. їздив з раз і наш тато. Привіз сукна кольору "електрік" і жашківський кравець Берґер пошив Гані модне пальто кльош, чи як казали у нас, "з родичами".
Як тепер бачу Ганю — русяву, сірооку, подібну на нашого батька, з модною тоді зачіскою, — все волосся гладенько загорнене ззаду, а спереду хвилястий чубчик. З тієї хлопчакуватої одинадцятилітньої дівчинки з коротко обстриженим їжачком вилюдніла зґрабна панна.
Цього літа ми мали з Києва гостей, маминого брата Ра-дійона з усією родиною. Це значить: дядина Маринка, Фєдя — одних літ із Ганею, Ната (колись — Настася) — одних літ зо мною, та ще менші, Тосік і Андрюша. Всі говорять по-шуляв-ському, бо як їхню мову назвати російською? В хаті стало повно, ми почали приглядатися одне до одного, заходити в приязнь. Я вважала, що не знаю світських манер, то дуже уважно підглядала, як поводяться кияни. У нас є гітара й балалайка, то пішла в дію музика. Ганя співала свої Звенигородські романси ("Жалобно стонєт вєтер осенній...", "Дремлют плакучіє іви...", "Нє іскушай мєня без нужди..."), а Ната — "Да, васількі, васількі..." і
Ах зачем ти мєня целовала,
Жар безумний в ґруді затая,
Ненаглядним мєня називала
І клялась — я твоя, я твоя!
А тепер ти на сцене шантана пайош
За брільянти, за дєньґі, наряди
Старікам ти себя продайош...
От, чим начинені шулявські дівчата! А я пригравала й виспівувала:
/ твій батько, і мій батько Та обидва кріпаки, Посідали в гарбузинні П'ють горілку, як бики...
Тоді вже часто переходили через містечко якісь загони, — раптом десь з'являться верхівці і так само раптом десь зникнуть, не роблючи ніякого рейваху в містечку. Тільки Фєдя тоді ховався чомусь на горищі і перечікував, поки переїдуть.
Ми так і не знали, яка тоді була влада і де. Це для ілюстрації, як виглядало в закутках населення і його свідомість.
Цікаво, що Ната мала більше спільного з Ганею, а не зо мною. Були в них якісь секрети, що до них мене не допускали. Сіроока Ната, з широкими (як у дядини Маринки) устами, ще ширше розмальованими, продукт Шулявки, була рішучо і безвідклично наставлена на мистецтво спокушання "мальчіков", і була в цьому мистецтві досить досвідчена: пудра, мазилки, певні мінки й усміхи, примружування, — дуже вульгарно. А Ганя носилася з якимись Звенигородськими романами, — не буде ж вона мені про них розказувати.
Київські гості довго не пробули. Погостювали на хуторі в дядька Явдокима й вернулись до Києва.
Одного разу із Мітькою приїхали Коберники. Не жити, а купити-продати. Звідки ми Коберників знали? Та це з того самого візницького світу. Як і візники, Радійон Кравченко та Саміло Цимбал, Володимир Коберник жив на Шулявці, мав хату. Тільки йому велося ліпше, ніж мойому дядькові та Самі-лові. Мав він багато "виїздів", робітників, багато коней (це вже звалось "кінська біржа"), мав кредит у купецькому світі... Діти ж цих шулявських візників товаришували. Серьожа, що приїхав оце до Жашкова, — Фєдін товариш...
Але перші остаточно переїхали з Києва до Жашкова Цимбали. Саміло Цимбал доводився дядьком нашому татові. Вони колись були товариші, тільки тепер Саміло говорив якоюсь жахливою українсько-російською мішанкою, розмова його була перейнята міщанськими інтересами і для мене була нецікава. Мав він цимбалівський закандзюблений донизу ніс, але товстий, тож диво, що Захарій, Анюта й Володя, всі русяві, мали такі тонкі гарні риси, всі такої гарної породи. Тільки Сисой залишився в Києві, а ці осіли у Жашкові, там за церквою, де соша спадає вниз...
Верталися блудні діти до старого гнізда.
Чи не в тому ж часі приїхала й родина другого Степанового брата, Андрія, це значить, кадрового офіцера з Саратова? Чому ці вернулись до Жашкова, не знаю. Царський офіцер? Ніколи я не бачила самого Андрія Цимбала, а тільки один раз бачила стрункого красня в офіцерському, з чудовою виправкою, старшого сина... Як звався? Володимир, здається. Сама офіцерша Андрієва — мабуть, уроджена саратовська. Розмальована, як кікімора, як паяц, із своїми двома дочками відразу й рішучо ізолювалась від усього жашківського, ні з ким не водила знайомства. Говорити вміли вони тільки "по-русскі".