* * *
1918 р. І знову — Звенигородка. Вже ми з Ганею не в Богачевських, а в четвертих (для мене) людей. Взяли нас на мешкання... Ну, забула ж прізвище... Але бачу перед собою отой спиртовий завод. Величезний простір. Вже й не подвір'я, а ціле містечко, обгороджене високими залізними штахетами з колючими дротами поверху. Там у житлових будинках мали свої мешкання службовці цього заводу, акцизники, як їх тоді називали. У акцизників жили й ми, мабуть, вони взяли нас тому, що вже не було їм державних доходів, завод спав непробудним сном, а ми привезли якихось продуктів. Нами займалася акцизникова дружина, а сам акцизник із лопатою-бородою в те не втручався. Тут уже треба було говорити "по-русскі", це не те, що в Богачевських.
У них було дві дочки панни, Маруся й Надя. Я їх про себе називала "дідова дочка" й "бабина дочка", бо були це нерідні сестри. "Дідова дочка" була красуня, але як статуя. Мертва, холодна краса, навіть тоді, як співає й грає на гітарі модні романси. "Бабина дочка" не була гарна, але яка ж жива й приваблива! Вона була весела, доступна, проста в поведінці, їй не треба було краси, щоб добирати ключа до людських сердець. Ту гарну плекали і була вона як царівна, що високо тримає корону на голові й боїться нахилитися. Але що більше на неї дивишся, то менше чогось цікавого в ній. Мертва лялька. Гарна, але не чарівна!
З початком весни я часто блукала по цьому відгородженому від міста окремому царстві із сторожами — високими осокорами. Тут навіть була своя залізниця, рейки прокладені по всьому містечку, але вже заїржавілі, бо ніякого вжитку в той час їм не було. Величезні цистерни стояли на складах просто неба. Були тут ще якісь порожні казарми, а може тільки в час війни вжиті на казарми приміщення, від них ще несло специфічним солдатським постоєм. Було де блукати і роздивлятися...
Оце саме тоді була в мене спроба подружити з одною дівчиною з моєї кляси, яка мені видалась дуже цікавою. Не то що гарною, а цікавою. Вона раз колись зо мною поговорила і це була та розмова, якої я так жадала. З цією Тусею Бояркіною я дуже хотіла дружити, але вона не звертала на мене уваги і мала іншу задушевну товаришку. От тоді я й почала записувати все, що почувала, той жаль, що я відкинута, бо я була щось наче закохана в цю дівчину. Я сиділа десь у розгалуженнях просторого заводу, де так непомітно можна згубитися, і на листочках списувала собі те, чого та дівчина не хотіла від мене почути. Але що я з тими листочками робила? Написала й порвала. Написала й порвала. Чи дійшло б хоч одне з тих писань до сьогодні, якби не ці постійні покидання і згуби? Як воно виглядало? Я цікава. Це ж були перші покладені на папері думки й почування — і було соромно, що вони записані, що хтось може прочитати. Оце з цими настроями і весняною тугою блукала я по тому просторому спиртовому складі, між поїржавленими коліями, цистернами, високими осокорами...
Це й усе, що запам'яталося з гімназійного періоду в Звени-городці. Як мало! Але пам'ять тримає й те, що я хотіла б викинути з неї, та воно таки не викидається. Я украла. Сніданок у одної дівчини. Наша господиня-акцизниця не дуже нас годувала. На сніданок — чай з молоком і кромка хліба, помащена смальцем, аж до обіду так. У гімназії ми роздягалися з зимових пальт у підвалі в роздягалці. Багаті дівчата приносили з собою пишні сніданки — булки з маслом і рожевою шинкою чи краківською ковбасою — і лишали те в кишенях пальт. Видко, в моїх гуменюківських предків щось таке є в крові, якийсь імпульс до крадіжки, бо прийшла така мить (ах, їсти ж хотілося!), що я мусіла, ну мусіла, потягти з якоїсь кишені сніданок. Скарги не було, бо ті дівчата не дуже дорожили своїми сніданками. Але мої кравченківські предки обурилися, запротестували, зневажили мене і я так себе не злюбила за це, що щоб не було цієї самокари в душі, я собі суворо заборонила таке повторювати. Але пам'ять непідкупна. Нагадує.
... А за стінами горільчаного містечка і гімназії, у місті Звенигородці в цей час гуляв "красный террор" і "военный коммунізм". Це ж була весна 1918-го року. Саме оце більшовики зайняли місто і головні їх сили були китайці. Вони йшли від дому до дому і грабували поголовно все, тут же одягали на себе жіночі кофти, дамські капелюхи, циліндри й фраки, тут же убивали, діяв ревтрибунал... Поводились, як татарська орда.
А одночасно око натикалось по всіх стінах, парканах і стовпах на плякати: "Экспроприация экспроприаторов!", "Грабь награбленное!", "Вся власть советам!", "Да здравствует мировой пролетариат!" — та все російською мовою. Це ж у Києві і по всій Україні відбувалися тоді бурхливі події, а я нічого не знала, живучи в спиртовому складі, як у фортеці. А як я могла знати? Господарі були старорежимники, не цікавилися подіями, а що я почула про українських рух у Звенигородці, то пожаль, Боже! Отой поручник Шульга з хлистиком, іщо його короткозорість і церемонні манери так вдало висміювала Тоня, українець же з походження, але ніколи не перепустив через губу українського слова. Він же — автор зневажливого виразу "Жобтоблакитні ганчірки". Напевно, був білий "золотопогонник"...
Отак виглядала українська революція на моїх задвірках. Зве-нигородку для більшовиків завоювали китайці і порозвішували чужомовні плякати, а українські сини насміхалися з своєї матері і її прапора.
Якось дотягли ми той навчальний рік і треба вже добиратися додому. Але як? Революція розбурхується. Влада міняється щодня, на дорозі може якісь загони нападуть... І от маєш! Батько не приїхав сам по нас, а прислав стару шкапу й діда Самсона, щоб забрав нас та доставив до Жашкова.
Це було весною, болото саме розгасло. Ми виїхали із Звенигородки вдосвіта: дід Самсон, Ганя, я і шкапа. Десь уже в дорозі бачили, як сходить величне червоне сонце. Щоб дожити до чотирнадцятьох років і ніколи не бачити такого ґрандіозія! Які ми мізерні міщухи! Це вже мене настроїло на урочистий лад і в тій тональності незвичайности я безперервно перебувала. Ця подорож видавалася мені верхом авантурної пригоди, бо: немічний дід, нема з нами старшого когось, мені 14, а Гані 17 років, коняка не хоче йти, важко їй тягнути воза з нами, то ми долосаємо пішки за возом.