А ось і інше, щось дуже рідне. Сніг скрипить під ногами, від місяця все блищить, а ми в кожухах йдемо вгору з Першої Дачі від тітки Тодоськи, з різдвяної гостини. Як то приємно бути в затишному кожусі з широкими полами, коли скрипить сніг під ногами! У нас були ще справжні кожухи, з нашивними взорами на полах, тільки вже старі, не такі білі, як бачила я на людях у четвер на ярмарку, біля церкви, або на водосвятті на Водохреща. Білі з чорним коміром, ще й облямовані смушком, з взорами... А жінки ще й по ніс укутані в затишні квітчасті хустки. Як скупається на Йордан жінка та вскочить у такий кожух, то й вади їй не буде.
А це вже біля самої нашої хати. Посилають мене: піди, витягни відро води! Надворі сонце й прозорість, літній сяїстий день. А криниця в нас глибока, треба спустити відро на ланцюгу, набрати води, тоді крутити корбу, аж поки відро з водою не буде нарівні з цямриною, тоді на ній це поставити і відчепити від ланцюга. Отож, витягаючи, я заплющую очі: темно. Ні, жовте сяйво, бож надворі непритворенно світить сонце, все ним пронизане. Витягнувши відро, розплющую очі і о, диво! Яке ж усе навколо блакитне-преблакитне! Аж синє! Чудесне, прекрасне, радісне! От, я любила це! Але цієї блакиті не побачиш, як не заплющиш на час очей.
Любила я ще гратися у бездумність. Це добре виходило, як я по обіді ішла на ґанок великої хати, що виходив на волову торговицю, і сиділа — нічого не думала. Тепер я знаю, що це йоґічна вправа. А в мене була гра. Хто мені її навіяв?
Інша розвага, що я собі часто придумувала, це дивитись у вікно і спостерігати, як на сусідньому ґанку стоїть чоловік і сміється, жестикулює. Так смішно! Я не хочу дивитися, до кого це він так вимахує руками, а намагаюся уявити, з ким він говорить і що. — Цікавить мене не особисте ім'я невидної людини, а тип. Жінка? Молода? Якийсь дід? Складу уяву, тоді перевіряю, чи вгадала я.
В цю гру я бавлюся й досі, трохи інакшу. Кожна людина має їй лише властиву жестикуляцію. Одні "відпихають від себе" руками, другі "пригортають"... Інші ще "вивертають"... Коли не чуєш, що кажуть, то дуже цікаво це вимахування руками спостерігати, знаючи, що людина не помічає своїх смішних рухів.
Так само має мені виявитися небачений тип людини з голосу. В сусідню кімнату хтось прийшов, голос незнайомий. Я не біжу побачити ту людину, а намагаюся з голосу уявити її, яка вона на виду. Потім уже дивлюся: чи вгадала? В цьому — гра. Абож навпаки: бачу людину і ще вона не заговорила, я думаю: цей повинен мати бас... чи там тенор... і такий, а не такий відтінок. Виявлялося — так. Голос і зовнішність пов'язані, складають цілість.
А то — за столом сидить багато хуторян чи наших родичів. Розмовляють, сміються, співають, а я десь близько. Все слухаю. А потім вибираю собі когось із них, та думаю: а яка вона (чи він) була маленька? От хочу цю саму людину уявити в інші пори її життя.
Тепер часто теж так граюся. Тільки тепер дивлюся на малих і хочу уявити в літньому віці. Особливо цих тоненьких дівчат.
Часто я бачила такі лиця, що "я вже їх колись знала". І тоді починала перешукувати все в пам'яті. Це вже перетворювалося з "гри" на "роботу", бо тобі й не треба, а мучишся: коли, де? Часто це бувала якась ситуація, вже пережита, якийсь краєвид. Потім я з теорії психології довідалася, що це зветься "уявна (мнімая) пам'ять", а ще пізніше, з теорії реінкарнації, що це спогад з минулого життя. Хтозна!
Щодо пам'яті, то я мала ще таку гру: забула якесь ім'я, треба згадати. Я починаю перебирати абетку: а, б, в... і дійшовши до якоїсь літери, вискакує потрібне ім'я, наче натиснула ґудзичка в апараті пам'яті. Цим засобом я користуюся й тепер, і дивно, що ніхто мене його не вчив, я винайшла це сама собі.
Взагалі ж, щодо пам'яті, то вона в мене була якась дивна, не така, як треба, наприклад, школяреві. Я ніяк не могла вивчити, зазубрити вірша, завданого в школі. Зміст завжди в мені розпливався, потахав, ставав частиною мого душевного багажу, а коли треба було, то ніколи не відтворювався в фотовигляді, а вже як переварене, перевернене і вже моє органічно, ніколи не відбите в платівці пам'яті точно. Ніяка "зубрьожка" мене не бралася. Іншими словами, пам'ять моя була погана, а моя репутація здібности неблискуча. Пам'ять уже тоді (і все життя) була примхлива. То все витерте з голови, коли треба, а то все нахляне разом і в тій блискавиці не встигаєш вихопити, бодай, тобі найголовніше.
Зате є в мене такий слуга: як не можу згадати чогось — перестаю згадувати і наказую слузі, що сидить десь у задній частині мозку, попрацювати. Через деякий час те, що треба, само виринає. "Слуга" працює вірно й бездоганно.
Може тому так не любила я шумливих колективних ігор? Ані хлоп'ячих, у довгої лози, ані дівчачих, з ляльками. Замість ляльок, мала я іншу гру: заглядати в минуле. Ось образ: іду серед хвилястого колосся чи дорогою, всіяною квіттям-зіллям і дика радість-екстаза заливає, а одночасно й питання, що ще тільки здається цікавістю. Як тут було сто років тому? Далі моє "почуття історизму" не сягало, бо ще тоді й лічити до ста не вміла. Але почуття таке саме, як і тепер, коли думаю про тисячоліття, сотні тисячоліть, мільйони років людини. Вже тоді була зовсім готова емоція.
Ця "гра" часто повторювалася.
Ще одне переживання, — не гра, бо поза моєю волею й надумою, зненацька, — часто тоді відвідувало мене, потім уже покинуло, як я доросла. І досі не знаю, як називається, та чи ще хто його переживає. Оце замітаю в хаті чи мию після сніданку шклянки, — і налітає: починаються два ритми. Один все повільнішає-повільнішає, я наче засинаю, наче руки (і я) не рухаються. А другий ритм стає все швидший, швидший, летить, біжить, бушує, дзвенить, завірюха, пожежа, щось таке щасливе, сяйна метелиця. Я, ще третя, дивлюсь на себе: чи мої рухи міняються? Ні, ззовні нічого не видно, роблю без жадної зміни, — а в мені ці два ритми існують разом з надзвичайною ясністю й інтенсивністю.
Швидкий рух набирає щораз більшої швидкости, уже неможливої, а досягши апогею, стає щораз повільніший, пома-ліший, різноголоса гармонія-музика стихає. А той повільніший ритм прискорюється, — і так обидва ритми зливаються в один. Був це теж ритм мого "я", але я його не помічала, не усвідомлювала, бо не було з чим порівнювати. Відтоді я вже знала, що кожна людина має свій ритм.