Пассек зустріла мене якось перелякано, так що в мене замерзли на устах мої пропозиції. А потім, як я вийшла, вона схвильовано вигукнула: — Ето ужасно! Ужасно! Что єй от мєня нада?
Ці вигуки переказала мені Неоніла Леонівна. Що ж це так перелякало Татьяну Сєрґєєвну? Така милостиво-прихильна була... А ось що: їй показали вже число Молодого більшовика з моїм нарисом і вона перелякалася. А тут і я прийшла! Мабуть, читала статтю Фарбера в Правді... Ото, прокаженна доторкнулась до Татьяни Пассек. Ще може й її зачислять у неблаго-надійні? Треба якнайшвидше відмежуватися!
Десь в тому часі занесла я до журналу Радянська література свою повість, "Ману", вже цілком викінчену, мій маленький шедевр (так думала я). Редактор П. Панч дуже скоро повернув мені рукописа з такою резолюцією: "Сердцещіпатєльний романс. Таких людей в радянській дійсності нема. Не піде". Еге, це він хотів сказати, що ще один наклеп на радянську дійсність?
Цього рукописа із Панчевою резолюцією я взяла з собою, виїжджаючи з Києва 1943 р., і довезла до Ґрацу. Щоб облег-шити себе з паперів, я вислала його 1945 р. до Праги, до тодішнього директора Архіву-Музею В. Міяковського. Пропав, мабуть!
Ніколи не мала я розмови з Козаченком, що був головним рушієм появи "Віруса" друком, то й не знаю, чи йому за це дісталося. Знаю тільки, що почали мене знов обминати, а в Дім літератури то й заходити було ніяк. Ось Грицько Косарик. Ще ж так недавно розказував мені з казенним ентузіязмом про свою зустріч із О. Кобилянською... Тепер, ще здалека побачивши, переходить на другий бік вулиці. Так уже й дивились на мене, як на вибракований матеріял. Просто викинули, вимели. Цей погляд твердо встановив Стебун із компанією. Бо вже й Корнійчук тоді сказав (десь на якомусь засіданні стояло питання про поновлення мене в Місцевкомі письменників): "Нам баляст непотрібен!" Своєї думки він не мав, а слідом за Сте-буном по-рабському повторював, старший наймит. Але я ще цього "ізреченія" не знала, до мене ще не дійшло. Щоб не лаяла сама себе, що я так безвольно спустилася на дно, я ще щось намагалася. Щоб не казали інші: вона сама не добивалася, не будем же ми її на мотузку тягнути.
І ще й Гася! Ця сама, що весь час турукає, щоб я не мовчала, лає мене за невміння себе обстояти, вона тепер теж якась не така стала, вже має свої таємниці. Спитала я її, де вона зустрічала Новий рік, а вона відповіла з нещирим сміхом: "На Марсі!" — Я далі не питала. Вона чомусь уявила собі, що я їй страшенно заздрю. Ой, Боже! Якби вона знала, скільки я наслухалася кпин на її адресу за її спиною!
Навіть ота наша небога, Надя Приймак з Ірпіня. Приходить раз до нас і хвалиться, що вона була на зустрічі Нового року в Домі літератури, її якийсь молодий письменник запросив. Ну, що ж, дівчина вона струнка, гарна, має 16 років, сірі очі, відтінені білою пухнастою хусткою, кінчає семилітку, — то чому б і не попасти на баль письменників? Але слідом за цим вона з глузливими сміхами каже, що бачила там і Агату Турчинську, якусь поетесу, була вона така смішна, таке виробляла, що всі з неї реготалися...
Аж Льона обурилася. — Що вона розуміє, ця Надя? Шмаркачка, ще й з когось насміхається! Вона й нігтя Турчинської не варта, якась школярка!..
Ага, то це й є той "Марс"? Агата сміливо могла мені сказати, що дістала запрошення, що була в списку, затвердженому рукою "самого" Корнійчука. І те слово "на Марсі!" вже видається мені образою, приниженням.
Скільки я тих принижень наїлась уже! Але я вважала, що мушу всі приниження витерпіти, щоб самій на себе не нарікати. Єдине моє місце в житті — робота над словом. Це моє природне право. І я за нього, як умію, змагаюсь. За це право ладна всі тортури прийняти. Чи я не громадянка своєї землі, що мені тут нема місця? Чи багато в нас літературних сил, що моєї не треба?
І я перелистую свою збірку оповідань, що тоді зібралися, і вирішую сердито зайти до видавництва Радянський письменник. Косяченко колись казав мені, що як хочеш чогось добитися, то треба перед тим дуже розсердитися.
32
От скріпила я себе і, хоч як ноги не несли, прийшла. В Домі літератури я не була вже давно і він мені видається крайнє незатишним. В залях-коридорах досить порожньо, жадної знайомої душі, тільки групками порозсідалися "укрйінскіє пісатєлі" в різноманітних позах: розвальцем у кріслах, з ногами догори, на столах, — і кидають на мене косі погляди з тими зневагою й презирством, що їх вчив Стебун. Між ними й критик "Віруса" Смульсон...
(Він оце позавчора так конкретно продемонстрував свою зневагу: я в Домі вчителя, в роздягалці здавала своє пальто, вже тримала в руках, а підійшов Смульсон, став поперед мене й висунув своє пальто раніш...)
Між ними й Натан Рибак, сидить на столі, бовтає ногами й дотепничає. Розважаються — вони ж тут господарі! Російською, звичайно, мовою, — що мені страшенно ріже вухо.
Містечкове міщанство, що перелізло в радянську дійсність і тут розпаношилося.
Але як я вже, "через не хочу", прийшла сюди, то підходжу до Рибака й кажу йому, що бажаю з ним говорити. Він недбало кинув:
— Почекайте!
І далі розважається та базікає. Я терпляче чекаю. Нарешті, він помічає мене і питає вже сухо-начальницько:
— В якій справі?
— Я прочитала в газеті, що поширюється видавничий плян видавництва Радянський письменник, то я пропоную свою збірку оповідань до видання...
Рибак каже:
— Зайдіть через два дні. Я зайнятий! І теревенить далі.
Через два дні повторюється та сама сценка із групками на столах, із теревенями. Щоб уникнути тих косих поглядів, розглядаю в коридорі вітринку із зразками виданих уже книжок. О, і тут Стебун! "Листування Коцюбинського з Аплаксіною". Нарешті, Рибак заходить в кабінет видавництва, я йду за ним, але він різко обертається й каже:
— Вийдіть!
А тут же заходить якась елегантна жінка (її не знаю) і через пів години Рибак люб'язно проводить її до дверей, вивів за двері і тоді кинув мені:
— Зайдіть через десять хвилин.
Як я зайшла, він уже сидів за великим кабінетним столом, заселеним канцелярськими аксесуарами, у кріслі з високою спинкою, увінчаною золотими левами. Ця королівська поза була б велична, коли б не була смішною, особливо оці закладені пальці за пройми жилета. Так старі жиди сидять. Ще бракувало яр-мулки. І тут помічаю, що він змиршавів, полисів за цей час. Це той самий Натан Рибак, що колись гарнесеньким юнаком за-побіжливо й шанобливо розмовляв із Пилипенком та мною в фойє готелю "Континенталь"? Він саме вступив тоді до "Плуга" і був тихіший за воду, нижчий за траву...