Але що таке Літфонд? Могутня організація, грошовита. В Літфонді зосередилися безкоштовні "путьовки" до численних курортів. Безкоштовна лікарська допомога у найкращих спеція-лістів. Дотації на "творчу відпустку". Екскурсії й творчі подоржі для збирання матеріялу... (Турчинська оце їздила з групою на Алтай, тому я знаю). Мешкання в "Роліті".
Цей фонд утворювався автоматично і безперервно ріс із дуже чистих джерел. І сама ідея його прекрасна. Постійно надходив якийсь невеличкий відсоток із видавництв від кожної виданої книжки красного письменства. Це означає — не тільки живих, але й від постійного перевидавання клясиків, так що Тарас Шевченко із його тиражами — найбільший фундатор Літфонду. Ішов відсоток також і з книготорговельної мережі, — від кількости проданих книжок. А як прийняти до уваги, що ще до виходу книжки тираж уже розподілений серед бібліотек міст, районів, сіл, то й цей відсоток. З малих відсотків складалися мільйони карбованців. А розпоряджався цими мільйонами директор Тардов при участі дорадчої комісії всіх секцій Спілки письменників.
Але участь — участю, а Тардов із своєю дружиною кочували з курорта на курорт, мешкання його в "Роліті" складалося з шістьох кімнат і він сам не знав, що з ними робити: кататися велосипедом чи що? (його вислів). Це в той час, коли інші душилися по шість осіб у одній кімнаті. Йому належалось безплатне (Літфондом оплачене) авто з шофером. Свою бездарну книжку (російською мовою, він же російський письменник) видало видавництво стотисячним тиражем. Він крутив і вертів літфондівськими мільйонами, як сам знав. Доходило до того, що за записками якихось невідомих авторитетів роздавав якимсь кололітературним дамам бєґічевим із Москви по 300 карбованців, якимсь невідомим у літературі пришийкобиліхвос-там.
Все це я згадую з почутих там і сям глухих нарікань. Бо до Літфонду всі українські письменники мали правні претензії, вже хоч би тому, що вливалися ті мільйони з друку й продажу творів Шевченка, Лесі Українки, Франка, Коцюбинського та інших клясиків.
Тому й не диво, що так багато коло того Літфонду й Спілки зароїлося "укрйінскіх пісатєлєй". Якби не було "благ", будьте певні, ніхто й носа їхнього не побачив би в цих місцях, і духу їхнього тут не було б. А то почули, яке це золоте дно, і сараною налетіли, під благосклонною егідою... Кого? А хто ж тоді завів "маленький Кремль" у Спілці? Не диво, що Смілянський сказав: "Там тепер такий бедлам завівся..."
26
А тепер бачу себе в парку напроти червоного університету, біля пам'ятника Шевченка. Все дихає найніжнішою зеленню, щойно розпущеною. Травень, все радіє і я щаслива, не знати чого. В душі співається весь час "Пісня індійського гостя", як найвідповідніша до моменту. Це ж я переживаю нещасливе кохання — і щаслива! Тут десь недалеко є Кузнєцов, який уже знає, про мою дурну закоханість і її зовсім не приймає, а я все таки щаслива, така ніжна й делікатна ейфорія пронизує все моє єство, аж хочеться те на весь світ розпустити... ("... Птиця-діва фенікс крила розпускає, море закриває..."). Запах матіоли чи конвалії, чи фіялки... Розширення всіх моїх духовних сил...
Та як її розпустити? Ось, був час, я Василині казала про оце своє щастя, яке нічого не хоче, про те світле обличчя, а вона ошпарила мене окропом: — Що ти все про свого христосика? Кинь ти його. Там нема нічого цікавого! — Невже ти можеш ніколи нікого не любити? — розгубилася я. — Я влаштовуюсь! — на це сказала Василина. Облила мене холодною водою. От, і розказуй комусь!
А що Кузнєцов уже знає все, я в тому певна просто тому, що я ж йому сама написала. І оце тепер обдумую свої химе-рики, що я наробила, — та й не соромно мені.
Справді, яка дика ситуація! Жінка з дитиною приїхали, десь тут на дачі в Ірпіні, а я тчу якісь мрії, листи пишу і запитую в них... як буде з психікою майбутньої людини? Це я тоді саме розв'язувала питання, чи комунізм може забезпечити розвиток індивідууму, як неповторної одиниці. З моїх міркувань виходило, що ні. Первісний комунізм, перейдена фаза людства на світанку Людини, саме й позначений тим, що там не було індивідуумів, була маса, МИ, не було Я. Член орди не міг вирізнити себе з орди, як Я, навіть не було такої свідомосте. Людство йде вперед, удосконалюється, — розвивається й індивідуалізм, жадна людина не подібна на другу і коли навіть вважає себе вічною душею, то с&ме, як Я. І коли марксизм каже, що буття визначає свідомість, то в комунізмі з однаковими побутовою й економічною базою мають бути й люди з однаковою точ-у-точ психікою?
Я не даю собі ради з цим питанням і прийшла до думки, що на це міг би відповісти мені марксист, він же одночасно й дослідник первісної психіки. Можливо, я помиляюся, що комунізм і розвинена особистість несполучні, то я хотіла б почути, що каже на це марксизм...
На велике диво, Кузнєцов відповів. Як належиться членові партії, він віддав данину марксизмові, як найвищому вченню про людство, а скінчив тим, що для повнішої розмови бажано було б зустрітися. На цей лист я вже не відповіла. І можливо, що лише факт відповіді мені наповнює мене ейфорією. Але... тільки не зустрітися, тільки не побачення. Все було проти того. Родина. Чи хотіла б я зіпсувати цей світлий образ, що виплекала моя уява, фактом підленького скрадання, прихованого від його дружини? Коли він одружився з нею, то значить любить її. Тоді — що? Дружба? Де тут фальш у цій ситуації?
І я так думала над цим нерозв'язним, що мені над ранок приснилися два оповідання підряд, дві розв'язки такої ситуації. Снились, наче я читаю. Я зразу, прокинувшись, сіла до столу й записала з "читаного", щоб не забулося. Оце ті два оповідання, що йдуть разом: "Дві", "На натягненій струні".
Чи не цікаво це для вивчення психології творчости? Приснилось. Уже готові персонажі, що їх у житті не було. Правда, в оповіданні "Дві" прототипом був професор Роман Черанівський, але, Боже мій, ті листи його були так давно, я про нього не думала десятками років.
І от тепер сиджу в цім парку та, не знати чому, радію.
Коли бачу, наближається Кіпніс. Питає, чому я тут сиджу, а я кажу йому, що є тут важлива справа. — Може підемо до нас? — питає він, — пообідаємо, супчик, щось простеньке, зайва тарілка ніколи нас не обтяжить. — І до речі, Кіпніс поспішає. Але чого я сиджу тут — він таки хоче знати.