Нікого тоді з археологів я не знала, то пішла просто до директора Славіна, ще й з нахабною пропозицією: включити мене у експедицію на розкопи трипільського селища. Не як археолога, а як літератора. Саме якраз на серпень місяць (зразу після жнив) лаштувалась експедиція до с. Халеп'є біля містечка Трипілля. Директор не заперечував, начальник експедиції, Татьяна Пассек прийняла — і ось я вже разом з цією групою археологів їду до Халеп'я. Пароплавом. На ньому дівчата, що вертаються з Києва із кошиками, співають "Вітер з поля, да хвиля з моря...", цю саму, що в київських сквериках няньки виспівують. Зразу впірнаєш в поезію дніпрового озону...
* * *
А тепер бачу себе в Халепі на розкопах. Чудовий спогад. Хоч і там не без плям. Але незначних.
Розселилися ми по хатах. Селянам ці люди були знані, бо розкопи тут провадяться вже який п'ятий рік. Розкопується одне й те ж трипільське селище в урочищі Коломийщина. Я попала в одну хату з аспіранткою Неонілою Кордиш. Хата чистесенька, долівка свіжо вимазана, прохолодно, подвір'я встелене шпори-шем. До чого ж естетично живуть тут!
Рано-ранесенько із сходом сонця виходили ми і йшли бережком, зеленою стежечкою повз річечку, що виводила до яру. Над яром на взгір'ї й було те селище, що ним так зацікавилася археологія. В околиці Халеп'я багато ще недосліджених поселень, тут раз-у-раз селяни виорюють розмальовані черепки дивовижної форми, — масивні і делікатні. Вже є мапа цих поселень (лише відкритих). Але археологія хоче знати більше. Попередніми роками вже було виявлено щупами приблизний розмір селища та схему розташування в ньому хат. Кілька хат-жител розкопано минулого року й показують печі, яких і час не взяв, осклені до синього черені.
Тепер члени експедиції одержали кожне свою ділянку-хату ("площадку"), мали її розкопати, занести з усіма деталями на плян, а головне — зрозуміти, що вони знайшли. Є робота й для околишніх селян, жінок переважно. Вони раді, що трохи зароблять, а як треба копати, вже знають з минулих літ. Робота хвилююча, щодня якась сенсація, якась знахідка, як не на тій ділянці, то на тій. Поміж процесом розкопів, під час робочого дня і поза ним весь час ідуть розмови, як хто розуміє оті масивні печі, печину, глиняні з соломою вальки, відбитки плах, фігурки, черепки й цілі посудини.
Згадують конче Хвойка, який розумів залишки Трипілля, як тілопальні майданці, — коли ж уже видно, що це були житла, міцні, дуже досвідчено й майстерно збудовані. Житла ці, як показує розкоп, розташовані колом із центром усередині. При цьому згадують селища північно-американських індіян, що мали таке ж розташування — колом. А з цього виводилося, що в такому селищі жив один рід із спільним господарством. Це — Кричевський, археолог із Ленінграду, так думає.
Знавці українського побуту — це Курінний — знаходили аналогії з українськими хатами. От, розташування мисника та печі в трипільській хаті. Або — підлога. Трипільці спочатку стелили дерев'яні плахи, а зверху накладали шар глини, ще й обпалювали її до стану цеглини. Це таку підлогу знаходять сьогодні археологи в трипільських хатах. А слово "підлога", ще й досі побутує, хоч наш сучасний дерев'яний поміст не "під", а "зверху". Або: глиняний тиньк трипільських хат має велику домішку соломи й зерна, як показують відбитки, — то наші селяни й досі так будують...
Знаходили аналогії з українськими віруваннями та звичаями, — Віктор Петров. Оця трипільська жіноча статуетка, що невідмінно є в кожній трипільській хаті, — це ж прообраз сучасної Покрови...
Тоді й мені починало ставати ясно... Хоч би й таке: я не розуміла, чого це мама завжди носила "мисочку" на храмове свято жашківської церкви, на Покрову. Та це ж трипільське ще матріярхальне свято шоститисячолітньої давности! Пережило й Перунові й Дажбогові часи, і "врем'я Бусово" і християнством прикрилося: Пречиста Матір Божа — та це ж стародавня Мати Богиня. І храмове свято це ж стародавня родова учта. Мамина "мисочка" це була частка родового обіду. Ці "мисочки", що приносили сучасні жінки на храмове свято, споживалися на громадському обіді, де мають право бути всі, а старці то сходяться з усієї околиці... Це ж весь рід збирається, хоч уже й розшарований на стани...
Трипільські хати з перегородками й кількома печами наводили на думку, що ці роди мали вже всередині роду окремі однопарні родини. Це питання дуже цікавило Неонілу Кордиш, яка досліджувала розвиток шлюбних форм та вишукувала сліди старих шлюбних норм у сучасних весільних звичаях...
Татьяна Пассек, великий спеціяліст у трипільських дослідах, не з одною вже книжкою про Трипілля за плечима, розповідала анекдоту: "Зустрілись два археологи: обоє скаржаться. Один тільки й робить, що самих мерців копає, а другий — ще й досі жадного мерця не викопав..." Оце таке й Трипілля. Скільки не розкопують, а ще й досі не виявлено, який похоронний обряд мали трипільці. Палили чи закопували в землю?
То тим більша була сенсація, коли на майданцеві Макаре-вича виявлено було людський череп, закопаний під порогом хати. Череп належав літньому чоловікові із невеликим стесаним лобом, із зубами, як у травоїдів, що мусять перетирати багато трави. Не тільки кутніми, але й передніми.
Товариство добірне, дуже приязне, коректне, доброзичливе. Чорнява красуня Пассек завжди ладна була відповідати на всі питання і, як начальник експедиції, завжди була там, де її найбільше потребують.
Ленінградець Кричевський з виміреною вишуканою фразою на устах був трохи зарозумілий, але з люб'язною усмішкою. Він мене нагородив назвиськом "монґолоід" за мою зовнішність. (Хоч я в дійсності "тюркоїд".)
Віктор Петров, що сам себе охрестив тут "старим парубком", до всіх потроху залицявся своїм особливим стилем, так що не знаєш, коли він не корчить із себе блазня. Обличчям він не вдався, голос мав скрипучий, але писав бісерним мачком і був спеціяліст у кількох галузях: археології, історії літератури, етнографії, а ще й романіст. Хоч такий вчений, а проте я найменше боялася поставити якесь наївне питання йому. От, наприклад: чи вірно я думаю, що раси витворилися у ендогамному суспільстві (себто у орді, де ще не було звичаю одружуватися в іншому роді, а брати й сестри були ж і подружжями). Віктор Платонович дуже просто й з поважним одобренням підтвердив, що я — на вірній дорозі в своєму думанні.