Правда, далеко йти до моєї хати не довелося, бо колона письменницького колективу стояла й мерзла ось уже з годину на Лютеранській. В це найбільше радянське свято, річницю жовтневої революції, всі організації виходять на вулицю, стають у колони, щоб пройти повз урядову трибуну на Хрещатику, але перед тим годинами стоять на вулицях, пропускаючи інші. Я, хоч і не член колективу письменників, на ці жовтневі та травневі демонстрації виходила, приєднувалась до колони. Такі, як Панч, Охрименко, з дружньою усмішкою віталися, а такі, як стрижена під хлопця Валентина Ткаченко, нагороджували поглядом здивованого презирства. Ще забрудниться її комсомольська честь об вигнану, "одіозну постать", "пророблену", "куркульську письменницю, що про неї ще Косіор говорив"...
Валентина Ткаченко — молоденька, недавно з'явилась, то що іншого могла вона почути? Всі ж гицлі починали цькування мене словами: "Ще такого-то року, генеральний секретар цека КП(б)У, Косіор, викрив"... а далі городили, що тільки на ум збреде. Така то вже поведенція, що молодість дивиться на нев-дах-старших, як на відпадок. Мені залишалося ігнорувати цю неґацію і взамін не помічати молоду зорю.
Тепер цей Косіор виявився ворогом народу. Яка вигідна для мене коньюктура! Інші використали б, а я й пальцем не поворухнула.
Це саме тоді якнайширше розлилася хвиля нових Грандіозних арештів. В кожній родині були заарештовані, заслані, розстріляні. Але ця нова хвиля вже мене не діткнула. Я вже була парія.
Тоді склалась у мене така "теорія": хвилі на океані.
Перша хвиля змила аристократичну верхівку, велику буржуазію, імперське чиновництво, дворянство... Друга хвиля пішла на заможні столипінські хуторі, на мого діда, але ще мене не залляла, тільки зачепила відгомоном.
Третя хвиля — розгром села, середньої верстви, маси, що потрощив село й вихідців із нього. Це й був погром на мене. З цією хвилею я попала в "тріски", стала "одіозною постаттю". Цю мою долю хтось вирішив ще за рік до мого народження 1903 р. на 2-му Лондонському (?) з'їзді РСДРП, хтось нею розпорядився, якісь бронштейни із свердловими та ульяновими. Яке вони мали право? Це тоді, на цьому з'їзді, ухвалили вони запровадити колективізацію і заради неї знищити стан хліборобів. Хто їм дав право замахнутися на життя чужого їм народу?
З розтрощених деформованих грузів ще недавно міцної зцементованої твердині української нації посипалися шахтарі, сторожі, секретарки, рахівники, прибиральниці, — на сім миль недопущені до ключових позицій, до ідеологічних ділянок. Інші ж, спритніші, хто як міг, зачепилися за "нову дійсність" і заспівали: "Рознесемо ваші хуторі, ваші вишневі садочки вирубаємо до тла, а вас вивеземо на сибірські морози..." Еге, своїх родичів, аби тільки власну шкуру влаштувати. Теліпалась по світі й така непотріб, як Гуменна.
А оце вже й нова хвиля! Перекинула встановлену вже побудову, той апарат, що за Косіора-Постишева підкопав і розвалив тисячолітню народну твердиню. Ця хвиля, черговий розгром, мене вже не стосувалася, хвиля пішла горою, а я оце випливаю на своїм утлім човнику по її спині. Так, так! Це ж бив по мені ВОРОГ НАРОДУ!
От і склалась у мене тоді повість "Вірус" — з тих вражінь, що я набралася в Наркомздоров'ї — по гарячому сліду: бюрократичне загнивання в радянській суспільності, а на задньому пляні — і в Спілці письменників. А що, хіба там не те саме? Та таке ж і в кожній установі! Повість цю я вважала цілком згідною з духом самокритики, що про неї так багато розписували тоді в газетах. Та й понесла повість до Козаченка, він не раз запрошував.
Розмова з Козаченком дуже приємна. Він каже, що ухвала чи неухвала до друку залежить у великій мірі від секретаря журналу, який читає рукопис перший і піддає свою думку головному редакторові. І Козаченко дуже скоро повість прочитав, доповів свою думку головному редакторові, а Ле написав резолюцію: "Друкувати". Тільки не написав, у якому числі. Та скоро головним редактором став Петро Панч, перша хвиля реагування на такі явища, як вельможні самодури й підлабузництво, спала, пішли інші події... Так і пролежав "Вірус" у редакції журналу Радянська література пару років.
18
Моя стенографічна "кар'єра" почала завмирати. Я ходила на наради і з'їзди, що відбувалися в засягу моїх "напарниць", По-дольської і Людмили Ткаченко, але то було трудно. Я не мала телефону і хтось мусів до мене заздалегідь прийти, щоб сказати про цю роботу. Зрозуміло, що її ставало щораз менше, а без практики слабне вправність. Заробітки були все слабші, я вже не придумувала собі нових убрань, а носила те, що було пошито в попередні роки. А потім якось так виходило, що я й від запропонованих праць ухилялася. Як кликала Подольська, то я знаходила причину відмовитися, навіть поза моїм розумом. Я була зайнята своїми справами, які заробітку не давали, але були мені кровно необхідні.
А роки йдуть! Коли ж здійснювати мою місію? З ляку перед все вищим числом років я почала прибавляти собі один рік. Щоб не так було страшно, коли цей старший рік прийде.
Мій девіз, поставлений ще в юнацтві, ніколи не кидав мене: самовдосконалюватися, рости, "хоч би навколішках, а повзти до вершин моїх можливостей". Працюй над собою! Але як? Самоосвітою. Самотужки, коли нема керівництва. Читай, підглядай, як майстрі світової літератури творять шедеври, бо це ж найперше твоє завдання: навчитися штуки белетриста. Скільки боргів непрочитаного, гай-гай!
Ось оці мої щоденники... Це ж моя лябораторія, перші спроби, дослід, що без них дальші кроки неможливі. Але в цих записах нема самих зовнішніх подій, лише те, що переживаю, як сприймаю. Для захопливої белетристики це мало, одноманітно. Тут мені треба ще вчитись та вчитись... А ще ж ніяк не вловлена на мембрану слова багата гама різних емоцій, емо-ціодумок, дивних психічних станів, що з'явились і пролетіли. Це, з чого зіткана людська душа. Намагаєшся вловити, а воно втікає. З'являється і втікає.
А реалістичне, повістярське письмо? Фабула? Засіб "таємниці"? Цього я не вміла. От спробувала реалістично написати "Листи із степової України" — і що з того вийшло?