Мене дивує не "бедлам", а сам Смілянський. Значить, і він бачить "короля голим", справжнє, а не окозамилювання? Це — само по собі моральна підтримка. Треба таки не здаватися, а рости.
А про бедлам я вже чимало знаю. Не тільки від Кіпніса, почасти ще й від Агати Турчинської.
І хоч мене питали стенографістки, ця сама Шац: "Як ви не боїтеся зостатися без служби?", — я вже не йшла шукати канцелярії.
Я ж усе життя висіла на ниточці, балянсувала на павутинці, а під нею — безодня. То який мені вихід? Для чого маю себе мучити остогидлою рутиною, бачити щодня обмежені міщанські лиця, для чого? Коли мій день — сьогодні. Те, що буде взавтра — "царство небесне". — Буде, або й не буде, а яке буде — невідомо. Всі обіцянки кращого майбутнього — "царство небесне". Майбутнє хай думає само за себе тоді, як воно прийде.
І якось було. Ще й навіть машинку собі купила, бо без машинки стенографістці — просто біда. Тільки не справжню. Якісь люди хотіли здати її в музей, це був перший випуск марки "Ундервуд". Коли на ній писати — не бачиш, що пишеш, треба в умі тримати, аж вилізе рядок вище, тоді перевіриш. Зроблена вона була з самого дерева, всі деталі. Велике одо-робло. Але писати можна. Коштувала 25 карбованців. І була вона в мене без направи до 1943 року. Я покинула її, як мене вигнала війна.
13
І хоч була я "одіозна постать", але ось — диви! — викликав мене до себе Андрій Хвиля, заступник наркома освіти.
Зайшла я в той просторий кабінет із кремовими Гардинами на широких вікнах і вперше побачила на очі свого прихиль-ника-ворога. Ворог тому, що це він перший почав напасть за нариси "Листи із степової України" в журналі Критика (1928, ч. 11). Прихильник тому, що це він звів бій з великодержавним шовінізмом, з Ґладковим, на мене покликаючись. (Критика, 1929, ч. 5). Він мені видався античним гелленом. Мабуть, із
Одещини, де живуть нащадки колоністів-греків. Атлетична будова, сині очі, грецькі риси обличчя, словом, породистий. "Хвиля" — очевидний псевдонім, але й на "Мусульбаса", як йому приписують справжнє прізвище, не подібний. Говорив він зо мною дуже ласкаво, милостиво і казав, що я маю іскру Божу, що не смію її гасити. "Божу" — дивне слово в устах комуніста. Нехай!
Зв'язаний цей виклик був із моїм майбутнім відрядженням від Інституту фолкльору. Якийсь співробітник цього інституту сказав мені в бібліотеці, що я могла б таке відрядження мати, якби зайшла до директора інституту, Грінченка.
Незабаром я й поїхала, — до Вознесенського району на Одещині. Завданням моїм було збирати фолкльор, головно со-вєтські частушки.
Ось я вже у містечку Вознесенському, треба десь знайти ночліг, бо вже й над вечір. Розпитую, де тут школа, — я так завжди робила, коли потрапляла в незнайому місцевість. На тій вулиці, де містилася школа, зустріла я жінку. Питаю, де живуть вчителі, а вона сказала, що вона — вчителька. — То дозвольте познайомитися, — кажу я. — Моє прізвище — Гуменна. — І моє прізвище — Гуменна! — відповідає вона і ми обидві засміялися. Цікаве знайомство.
В райвиконкомі містечка Вознесенського я зустрілась із приємним інтелігентним молодим чоловіком. Працює тут у Наросвіті, мені допомагає порадами: куди, в який колгосп поїхати, та як із транспортом. І ще каже: — Це я той, що писав колись на вас усяке оте свинство.
Це він пригадав статтю "Глитайський аґент в літературі" в журналі Плуг, 1932, ч. З за підписами бригади, членів групи "Трактор": Жовтобрюх, Бондаренко, Гіщук, Крамаренко, Шип. Отже, це був Жовтобрюх. Ще одне цікаве знайомство.
У Вознесенському районі я товклася по селах та колгоспах з місяць. Села там були перемішані: українські і поруч чисто великоруські. Де взялися? Це — нащадки покараних і засланих сюди солдат із глибинної Росії. І от два села поруч — не змішуються, поколіннями. А є й багато українців з московським прізвищем та чисто українською особистістю. Ці вже не знаю, як витворилися. Ото в українські села я й попадала, там мене призначали в колгосп на харчування й мешкання, а я дивилася, що б тут записати, головне, серед дівчат, у їх ланках. Офіційна тема записів: "Колгоспна творчість про Сталіна". Записувала я переважно частушки, траплялися й інші пісні, але дуже бідно. Частушки ж були переважно кацапські: "Трактор єдєт, трактор єдєт, тракторіст шатается..." "Кто затронет мою мілку, той попробує ножа..."
Серед дівчат у ланці часом довідаєшся і про сучасний побут. Знаючи, що в наших селах (На Київщині) весілля відбуваються так, як і до революції, я розпитувала дівчат, чи тут весілля й досі такі, як у старі часи. Розговорилися. — Ні, тепер уже рідко хто справляє справжнє весілля. Виводиться це. А є тепер новий звичай, зветься: "пішла на піч". — А що то воно таке?
Щоб не справляти весілля, не витрачатися (бо й нема з чого), дівчина йде до свого хлопця серед білого дня, входить у хату й вилазить на піч. Це означає, що батьки парубка не можуть вже не визнати її за свою невістку. І тоді відбувається таке-сяке ніби весілля, без сватання, без гільця, без усього віками виробленого й складного ритуалу, без вінчання у церкві, без перезви... Ідея, мабуть, така, що дівчина вже не дівчина, вже чекає дитини і вже має право на "піч". Але це не конче ця причина. Перша — уникнути весільних витрат. "Напоїти увесь колгосп, а тоді піснікати весь рік?"
Якась суміш пережитків матріярхату з "радянською дійсністю". Тут тобі й втрата традиції, театральної виставности українського весілля, і совєтські злидні, і питання "аліментів", і повага до молодої матері, незалежно від форми весілля...
Там десь у колгоспній книгозбірні я знайшла й "Ксипеґуси", мій переклад, і дуже здивувалася. Я ж думала, що той переклад забракували. Гарні! Не вислали мені авторського примірника.
Це з тієї подорожі пам'ятаю я ще й цю пригоду: Чомусь склалося так, що я не поїхала від одного села до другого, а вирішила піти навпрошки степом. Це ж тільки десять кілометрів. І ось яке диво! Я натрапила на могилу. їх багато манячить навколо, цілий ланцюг на обрії, це тут такий характерний степовий пейзаж. Але ця — просто передо мною. Вона ніколи неорана, круг неї вже зібрано врожай і стирчить стерня, а могила вкрита буйним зеленим зіллям, квітами, будяками з яснофіялковим цвітом, все це вигналося вище людського зросту. Але мало того! На самому вершку стоїть кам'яна баба. Так, ніхто її звідси не рушив, стоїть, як поставили якісь прадавні люди. Може й Яворницький про неї не знав, той, що зібрав стільки кам'яних баб і поставив перед своїм музеєм у Дніпропетровському?