Хвилювання в Києві тривало, аж поки не подзвонили до Москви. Вияснили. Тоді знов пішла по всьому жидівському Києву телефонна естафета: Міхоелс — член жюрі, не міг він сам собі видати орден...
* * *
Оце саме тоді надималася дута слава Олександра Корнійчука. Як вона творилася, також у хаті Кіпніса відкрився мені краєчок завіси. Каже мені Кіпніс: — Подумай! Прислали мені пропозицію висловитися в пресі про прем'єру Корнійчука "Богдан Хмельницький". Як я можу вихваляти цю п'єсу, коли в нас ще й досі щороку є судний день в пам'ять погромів часів Хмельниччини? Краще я нічого не напишу... Для мене — є що розжовувати.
То значить із польськими панами Хмельниччина виганяла з України й жидів? Коли така століттями небезпека, — чому ж жиди тримаються України?
На це я почула відповідь (тільки іншим разом, в іншому контексті) від того ж таки Кіпніса. — "Е, — каже мені один чоловік, — треба з цієї України забиратися! Вічно, як на вулкані, вічно чекаєш погрому..." — На це я йому сказав: "Але погроми перейдуть і тоді знов ніде нема так добре жити, як на Україні. Мусимо якоюсь частиною нас жертвувати для добра цілости..."
Як то виходить? Розрахунок? Навмисне лишали трохи, щоб було чим спекулювати, як жертвами? Так же й було, я згадую. Всі багаті жиди з Жашкова виїхали, а лишили пару старих... Одні ховалися в сусідів, на селі, інші на даху...
І друге:
То значить оці всі хвалебні панегірики Корнійчукові в пресі організуються штучно. Розсилаються всім "іменам" такі накази (як уже й Кіпнісові прислали!), а ці мусять посилати свої "відгуки" до газет. І так нема й числа газети, щоб там не було згадано про драматурга Корнійчука.
Є над чим думати. І я думала.
6
За той час, що я не була в Домі літератури, зайшли там великі зміни, аж не впізнала я, як поткнулася туди.
По-перше, вже Дім літератури перейшов із отого заготскот-ного приміщення на Фундуклієвській у гарненький і затишний осібняк на Підвальній із садом, альтанкою, столиками й зручними фотелями. Колись там маяв німецький прапор, був це дім барона Штайнґеля. Один час було це німецьке консульство у Києві.
Тепер я ввійшла у фойє... Де я? По кутках стоять китайські вази більші людського зросту, на дверях і вікнах висять важкі портьєри, на стінах — картини київських майстрів, щось наче виставка. Відразу забиває дух пишнота декоративности. А це ще не все! В один бік була заля для загальних зборів, кабінет видавництва Радянський письменник, вітринка цього видавництва. Праворуч — приймальня, куди може зайти всякий, можете й ви, але тільки наткнетеся на стіл секретарки, що має знати, чого ви сюди прийшли. Правда, можна посидіти на стільці, наче на розпеченому вугіллі, під косими поглядами багатонадійних молодих талантів з розсадника Сьоми Ґордєєва. Жадного знайомого обличчя. Ні, ось одне: оця секретарка була зо мною разом на курсах стенографії...
З приймальної ведуть двері до президії Спілки. У той просторий кабінет з довгим столом (як у кабінеті начальника ОБЛЗУ) мають право заходити лише члени президії та пропущені через фільтр секретарки, вона має доповісти... Нема й сліду колишніх простодушних звичаїв за часів Качури-Ле, це якийсь департамент, а не клюб літератури. І всевладним богом-законодавцем цього департаменту — хто? Олександер Корнійчук.
* * *
Радянській літературі потрібне ім'я. Як у випадку з пла-ґіятом Микитенка сказано було, що байдуже, яке ім'я (Іванов чи Петров), важливо, щоб це було вже вироблене ім'я. Мики-тенкове вироблене, — хай п'єса зветься Микитенковою. Та ось прийшов час і на Микитенка. Всевладний вершитель і диктатор зійшов з арени. Слава його померкла вмить ока, а якстій засіяла зоря Корнійчукова. Я не знаю причин такої метаморфози, мабуть, знайдуться мемуаристи, що кинуть світло на цю сторінку в житті української літератури тих років, але на очах у всіх, неухильно й настирливо (саме — настирливо!) почала вся преса втискати в свідомість читача-глядача Корнійчукове ім'я. П'єса "Загибіль ескадри" була першою п'єсою, що пішла на столичних сценах. І не тільки столичних, а й по всьому Союзі. Вже скоро почали називати Корнійчука мільйонером. А одночасно — розмови в кулуарах, що ця п'єса — не продукт його ума й таланту, написав її хтось інший, а Корнійчукове ім'я, як комсомольця, було дописане, щоб п'єсу просунути. Справжній автор скоро був заарештований, а п'єса стала навіки Корній-чуковою.
Це була тоді така поведенція, що ставиться ім'я комсомольця чи партійця, аби просунути. Не тільки в літературі.
Другу версію я чула вже в Нью-Йорку, розповів її мені
Юрій Тамарський. Він був кінооператором і здіймав фільм "За-гибіль ескадри" в Одесі на Чорному морі. Авторами сценарію, — каже Тамарський, — були режисер Кордюм і літератор Вадим Охрименко, а Корнійчука приділили до цих кіноздіймань тільки як практиканта, літературного редактора, як комсомольця. Бувало навіть і так, що варта не хотіла впускати на поклад корабля Корнійчука, аж поки хтось із фільмарів не скаже впустити.
Так у руках Корнійчука опинився сценарій. Кордюм був заарештований. Охрименко чомусь мовчав, а Корнійчук скористався матеріялом і зліпив щось на зразок п'єси. В театрі І. Франка вже режисер з купи безпорадного матеріялу зробив п'єсу...
Потім пішли одна за одною п'єси драматурга Корнійчука із одноманітними стандартними сюжетами, розгорненими гаслами передовиць газет на поточні теми. Навіть Богдан Хмельницький у нього — щось ніби секретар обласного партійного комітету... Аж ось знайшовся ідеал партійного письменника, вірного виконавця завдань партії та уряду!
П'єси йдуть на всіх сценах Союзу, Корнійчук стає найба-гатшою людиною в СССР. І ніхто не помічав того парадоксу, що ця найбагатша людина стала "виразником прагнень і сподівань бідного народу". Наглядна ілюстрація марксистської тези: "Буття визначає свідомість". Його "одноголосно вибирають" депутатом до Верховної Ради УРСР від його рідної сторони, Христинівки! Цю комедію на очах безцеремонно робили швидкісним темпом: щодня його фота на сторінках газет, нема такої, щоб не було хвалебних статей. Слова критики ніхто не смів і пікнути. Він — лавреат премій, орденоносець, депутат, — що можна ще придумати?