— Ану, гайда звідси, паразити чортові! Толочите тут людську працю! А підіть краще в село та поможіть ховати мерців, бо вже нема кому!
В тому лісі, де ми дихали цілющим сосновим повітрям, інші показували мені й Зої горщик та сліди вогню. Це жінка варила тут своїх дітей... Моторошне, страшне місце.
Трохи полегшало, як побачила я Грицька Косяченка. Він теж був у цій санаторії, тільки у відділі, де лікували відкритий процес туберкульози.
Я йому теж показала те похмуре місце в лісі, а він оповів ще й про інші випадки людоїдства.
Грицько був цілком у обіймах песимізму. Він не бачив нізвідки просвітку в сучасній загибелі. — А оця Спілка письменників... Це ж усіх нас хочуть загнати до одної кошари, щоб кожен за кожним шпигував, а потім по одному витягатимуть з цієї кошари... Проо-опали ми, як руді миші Геть усіх нас винищать, згадаєш моє слово!
І далі: — Думаєш, спростА вони на кожних зборах відмінюють Косинку? Чого вони від нього хочуть? Чи ти знаєш, що він цілими ночами вистоює в черзі за комерційним хлібом, а тоді на плечах несе 50 кілометрів на село батькам? Бо там уже кору їдять! Заграбили в селян під мітелку, а тепер тим самим селянам продають у місті по півспекулятивній ціні, ще й треба цілу ніч за ним у черзі стояти... (Мова про "комерційний" хліб, що продавала держава.)
Це ж Косяченко сказав мені, що крім "академічних пайків" є ще "півакадемічні". Також секрет, хто їх із письменників дістає. Наче злодії. Справді! Крадуть від голодного народу.
Не одна я про все це думаю, виходить. Не треба й політично грамотним бути, щоб бачити, щб навколо діється. Тільки в мене все це крутилося навколо етично-моральних засад, а в Косяченка — ясно, гостро і з вглядом у прийдешнє. Я ще надіюся, що дістану в "Роліті" мешкання, а Гриць каже. — Ото будується "Роліт". Нікого з нас туди не пустять, побачиш! Сарана заселить!
Косяченків термін у санаторії скінчився раніш і він швидше від'їхав, але в Києві ми вже зустрічалися, як однодумці. Не змовники, бо про що ж змовлятися? А як об'єднані одною долею.
25
Здається, що таки того літа загадали нам, членам колективу письменників, всім як один, прийти і разом із трудящими міста Києва, вийти до вокзалу, щоб привітати пролетарського письменника, Максіма Горького. Він такого-то дня буде проїздити через Київ до Москви, треба йому влаштувати овацію.
Якби не це, то я й не знала б тоді, як то красно висловлювався Максім Ґорькій проти "малороссийского наречия". Згадав про це хтось із старших письменників, чи не Будяк таки.
— Чорта лисого я його піду зустрічати! Хай його дідько зустрічає!
При цьому розповів — коли і як.
Бачиш ти?.. Українська мова в його єдінонєдєлімській голові
— "малороссийское наречие". Ах ти!.. Ще й почесті йому за це? Але я пішла, якжеж, з цікавости. Ми строевою групою прийшли на вокзал, а там нагнали вже стільки трудящих, — робітників і службовців, — що нас поставили десь аж у кінці перону. Крім своїх і чужих спин, ніякого Горького, ані його поїзду ніхто з нас не побачив.
Але серед нас була Зінаїда Тулуб. Вона несла величезного букета квітів. Виставила наперед букета і так прорвалася крізь сильні наряди міліції, так добилась до самого вагону, що займав Ґорькій. Вручила вона той букет. Не самому Горькому, що так і не вийшов з вагону до трудящих, а його синові.
Всі й забули про це.
І ось через деякий час — бомба у саме серце... Букет, що Тулуб вручила синові Горького, знову почав фігурувати, цим разом уже ввійшовши в історію української літератури. Та де,
— української!? Всесоюзної!
Виявляється, то був не просто собі букет, а букет із листом до Горького, а в тому листі "ця видра" (як почали її заздрісно називати) про всі свої кривди розписалася. Як же так? Вона — приятелька Зінаїди Гіппіус, Вересаева й Буніна, написала роман п'ятьма мовами, а на Україні всі видавництва відмовляють їй, не хочуть надрукувати. І що ж! Результат не забарився. Скоро прийшов лист із канцелярії Максіма Горького, щоб Тулуб надіслала російський примірник роману.
Далі — блискавична запаморочлива кар'єра. Дуже скоро роман був видрукуваний у Москві. А вже тоді забігали й українські видавництва, незабаром "Людолови" (перший том) вийшли й українською мовою. Спішним порядком прийняли Зінаїду Тулуб до Спілки радянських письменників, а вже заразом ввели й у президію. Тулуб купила нового капелюшка, але він не усунув її старомодного, дореволюційного вигляду. Тепер вона хвалиться, що кіт Лірик має щодня кіло найдорожчого, яке тільки є на базарі, м'яса...
Наче нічого не змінилося в ній від успіху? Ні, змінилося. Вона вже не замучувала людей нескінченними оповіданнями про свій славетний дворянський рід, а мене то просто перестала бачити. Ой, та кажуть, що Тулуб навіть вийшла заміж? А за кого? — За якогось чужинця, приїжджого німця чи що...
То ж то помітила я, що вона якось помолодшала, покращала, або, як би сказала мама, вилюдніла.
Але що найголовніше в усіх цих метаморфозах Зінаїди Тулуб... — її роман "Людолови" мав величезний успіх серед читачів. В бібліотеках люди записувалися в чергу, щоб якнайскорше прочитати. Мав уже скоро вийти й другий том...
26
Одного разу йду я — зустрічаю на вулиці Косяченка. Після наших розмов у Соснівці він став довірливіший і одвертіший. Тоді розповідав багато чого (про Ле, Качуру), а тепер — про Антоненка-Давидовича. Виїхав. Каже: "Не можу більше бути на Україні! Не можу дивитися, як московський чобіт топчеться по мойому народові! Не можу цілувати підошву ката мого народу! Не можу миритися з закритими розподільниками в той час, як село їсть кору і торішнє листя! Виїжджаю в Казахстан!"
Я тут передаю вкрай блідо, бо Косяченко переказував пекельніше й образовіше та може теж блідіше, ніж сам Антоненко-Давидович казав.
Так уже ніколи я Антоненка-Давидовича не бачила.
А вдруге зустріла Гриця тієї ж зими на Лютеранській. — Куди? Звідки? — питаю. — Туди! — схвильовано каже Косяченко. — Мучать мене! Може вже й не вернуся...
Але він вернувся. "Там" знайшли іншу поживу. Косяченко й так уже вмирав від сухот.
Він угрузав у все гірший занепад. Я дивувалася його словам: не знає, що з собою робити, так порожньо й нудно, й самотно. Як це можна нудитися самотою, заливати її горілкою? Після Соснівки я хотіла б мати добу не 24 години, а 48, або ж мене дві чи три іпостасі, щоб усе те зробити, що бажалося. Радила я й Косяченкові робити щось таке цікаве, пригадати те, що досі не мав часу зробити. Але він тільки безнадійно махнув рукою. — Як жила дружина, то й у хаті було повно життя, а тепер...