Пару разів застала я й Петра. У військовому він був ще зібраніший. Так само заспокійливо всміхнений, як і в Жашкові. Та й ставлення його не змінилося: прихильне, доброзичливе. Мабуть, оця його дуже приємна, підкупна зовнішність та ще й красномовність промостили йому дорогу до армії, він напевно в ній політкомісар. Я не питала... Але Петро про мене все знав. — Читав, читав твої писання, і про тебе! Таки треба тобі перебудуватися! Все, за що тебе критикують, правда! Справедливо б'ють! Треба тобі стати політичним письменником!
Петро напевно якийсь політкомісар. Так і тхне від нього ортодоксальною твердовірністю.
Якої то політичної атмосфери мала б я набратися в надрах Червоної армії, не прямо, а посередньо, надоумила мене Ната, як не було Петра. Ната була й тепер така сама: щедро розмальована, біло напудрована та "світсько" усміхнена. Вся активність її, як і інших "жон комсостава", була в тому, що виходила у скверик біля дому й сідала на лавочці. Від "жон комсостава" нічого не вимагалося, лише бути свіжими й готовими, коли втомлені старшини приїдуть із маневрів. Але хай краще словами Нати, це подібне на анекдоту.
— У нас, як посходяться дружини командирів, як посідають на лавочці, то зараз обсудять, обпльоткують тих, кого тут нема. Відійде одна, прилучиться та, що її щойно судили, — зараз беруть у роботу відсутню. І так, жадної нема, щоб про неї позаочі не казали: "Та вона ж проститутка!". Наша мала це чує не раз і не два. Приходимо ми раз у скверик, а сісти нема де. Моя мала й каже до тих, що сидять: "Прастітуткі, падвінь-тєсь!". Вона ж чула, що їх усіх так називали і думала, що це дуже гарне ім'я.
Зо два рази заносила я й білизну, на Натине запрошення. Тільки за другим разом не долічилась я найкращого, що було в ній: новенького лянного рушника із синенькою мережечкою, моєю вишивкою. Як таке злодійство, — подумала я, — то краще я сама собі буду давати раду з пранням.
На тому й закінчилось моє знайомство з побутом дружин командного складу Червоної армії. До Нати більше не пішла, а Петра ще один раз бачила в Києві на Хрещатику пару років згодом...
Щоб уже не вертатись до цього нашого родича, забіжу наперед: Петро Товстолужський робив семимильну кар'єру, маючи талант особистого чару. За кілька років він уже був першим секретарем Ворошилова. А одного дня знайшли його в урядовому кабінеті, сидів мертвий за столом, застрелений. Поховали його без почестей і розголосу, з офіційним повідомленням родині, що він покінчив із собою сам. Про це розповідала мені дядина Маринка, Натина мама.
10
Мало того, що "перебудуватися", треба було ще й покаятися. Кому й нащо було це моє покаяння, не знаю, але перестрічає мене раз Яков Городской на вулиці, перепиняє і каже: — Я вам раджу написати відкритого листа до Літературної газети, ми надрукуємо. — Мене ця турбота Городского здивувала, бо ніколи не заходив він у розмову зо мною, не помічав навіть. Яков Городской! Яке відношення має він до української літератури? З пикою різника, національно гебру, "русскій пісатєль", але чомусь редактор української Літературної газети (більше не знайшлося кому?), секретар партійної групи Місцевкому харківських письменників. (Теж більше нікого не знайшлося?).
Що ж, відкритого листа, то відкритого листа! Раз дають голос, то треба заговорити. Добра нагода вияснити свою позицію. Я ще ніде не писнула, а є такі люди, що вважають: мовчиш, значить погоджуєшся.
Написала я того "відкритого листа" так само щиро, як і "Листи із степової України". Написала: я щиро хочу працювати для батьківщини в дусі пролетарської ідеології і якщо я помилялась, то хочу свої помилки виправити в своїй дальшій праці. Але ніде в нарисах я не написала неправди, не почуваю себе винною та не знаю, за що мене б'ють. Ніколи нічого не мала я іншого на думці, як працювати для свого народу, і з обуренням протестую проти вигадок, наклепів і нісенітниць, що на мене сиплються.
Що ж я прочитала в Літературній газеті? Городской, не питаючи мене, самоправно викинув у мойому листі все те, задля чого я того листа писала, — моє обурення і невизнавання за собою ніякої провини, — а залишив тільки першу частину листа і вийшло так, що я навколішках каюся та прошу прощення! Городской зфальшу вав мого відкритого листа.
Та й сердита ж була я, що піддалася ділкам літератури обдурити мене! Але куди йти протестувати?
А тут зустрічаю Григорія Косинку. — Ну, й боягузка ж ви! — кинув він мені. — Що таке? — Вчора прочитав у газеті ваше каяття! Не треба було! Я як прочитав, то сказав собі: "Дівча сі перепудило!" — Та я не знаю, кому морду бити! — обурено розповідаю, що я написала і як спотворив Городской. — Це ж фальшивка! Викинуто те, заради чого я того листа написала.
Цей лист друковано у Літературній газеті 24.IV чи 25.IV 1932 року. Я чомусь не маю. Жалую, а ще більше жалую, що не лишила собі копії мого справжнього листа. Відновлюю тут із пам'яті.
Тепер мені ясно, що всі такі подібні листи у друку зпре-паровані так, як того треба фальшівникам літератури.
От тільки не знаю, нащо їм був мій лист. Чи я така важлива була? Комашка, коли валили колосів. І що ж їм шкодило б, якби з'явилось те, що я написала? Я ж тоді саме так і думала. Гаразд, я політично неписьменна, як звідусюди мені турукають. Гаразд, я хочу позбутися цього, але в писаннях моїх усе правда. І писала я їх не з наміром очорнити будівництво соціялізму, а щоб недоладності усунути, ось чому я про вади писала. Це була головна мета мого листа.
Про курси мов Близького Сходу я почула, мабуть, від Василя Мисика. А вірніше — від Минка. Цей розказував про те, що у Мисика всі стіни завішані гаслами з таджицьких газет, бо він вивчає цю мову на курсах. Василь Мисик жив у цьому ж домі, на цьому ж коридорі, тільки поверхом нижче. З Мисиком у мене не було жадного слова розмови. Не було взаємнення, очевидно, Мисик гордував мною. Не знаю. Він навіть заходив до того мешкання, де жила я, до Минка — пограти в шахи. Часом він сам, а часом і Роман Шевченко, отой чорнявий красень із мрійними сумними очима: брови зрослися на переніссі, очі мага, ніколи не всміхаються... Вони приходили і грали з Минком годинами. І Шевченко на мене не звертав уваги, навіть і не вітався...