Буває ж таке на світі!
І от цей нахрапистий юначок побачив раз Заянчківського і сказав: — Цей чоловік може спричинити велике зло, сам того не хотячи. — Хто? Такий делікатний інтелігент? Я сміялася. А Заянчківський прийшов позичити словника. Коли приніс через деякий час, я розповідаю йому все це: про нахабу, і про сватача Гасіного, та скаржусь йому, що от як то бути дівчині самій, хто хоче, той думає, що може ображати. З повним довір'ям, бож що лихого можу я чекати від цього соромливого товариша з однаковими літературними мріями, з дружиною Ніною-партій-кою, яка складає останні іспити в ІНО? Ще й провела його з хати надвір, ще й посиділи на фундаменті недобудованого дому, що заріс молодим ліском...
Це була не дружба, це був початок роману, що скоро закінчився і то дуже прикро. Бо ця сама Ніна прийшла до мене, яко власниця свого мужа, з тим, що це я хочу його в неї відібрати. Так, принаймні, їй усе пояснив він. Так то поставив мене Дмитро Заянчківський у неймовірну для мене ролю — грабіжниці чийогось законного мужа! Я тоді, все це болючо передумуючи, ще давала скидку Заянчківському на його делікатний характер, вважала безвольною м'якушкою, що сам не помітив, як захопився... з вини дружини, яка складала іспити та зайнята була партійними справами. Але тепер я думаю інакше. Він проговорився, що ще тоді, як два роки тому ми їхали на возі, він ото навмисне соломинкою передав електричний струм. Значить, хижачок засідався на жертву. Ще була б скидка, якби він не знав, як я щиро довірялася йому з своїми жалями, що я тоді була травматизована, психічно надрушена, яка вразлива. Він все це найкраще знав і мав би найбільше за всіх розуміти мене, бо ми — одного поля ягода, — і так підступно довів мене до цієї ганьби? Так скористався довір'ям, украв його? Ні, пророцтво Сіли Мьортвого не зовсім точне. Цей чоловік здібен спричинити зло, це усвідомлюючи.
28
Того літа я спробувала ще одної професії. Короткий час була я технічним секретарем Місцевкому письменників, заміняла Наталю Ходкевич. Головою тоді був С. Воскрекасенко. Я звикла була, що молодняківці-комсомольці дуже звисока, бундючно ставились до мене. А тут — ні. Воскрекасенко виявився зовсім незарозумілим. Навпаки, якщо він насміхався, то з членів свого ж таки угруповання. Семиволоса він називав Восьми-волосом, а Клоччя в нього звучало "Клоччіа", ну майже "Бо-каччіо"...
Коротке секретарювання під начальством Воскрекасенка було неважке, але я в ролі офіційної особи, виявилася зовсім непридатною. Чому? Бо я не мала "оглажености", а як засмикають, усі разом чогось хочуть, то й зовсім замотеличена, що виявлялось на лиці, як непривітність. А тут треба було бути весь час привітною. Про це, яка я була, довідалась аж через кілька років. Віра Кіпніс (дружина письменника) сказала мені, що вона чогось добивалася, а я грубо їй сказала: "Я не маю часу з вами говорити". Вона образилася, запам'ятала, а я й досі не пригадаю, коли й чому це було.
Так я переконалася, що ще одна професія мені не підходить.
♦ * *
І настав час, що вже нічого не було, що мене у Києві тримало б. Навпаки, стало жаско, все дихало пусткою. Неможливо один день пробути в хаті. На вулиці — пустеля. Нема дороги. Підкрадається жах із чорними очима, як я писала тоді в щоденнику. Треба було рятуватися від самої себе.
А тут із Харкова пишуть, що я повинна переїхати туди. Коли вийшла "Кампанія", Пилипенко вирішив, що я мушу впірнути в столичну літераторську атмосферу, що мені треба позбутися моєї провінційности та ідеологічної відсталости.
Треба їхати.
Але кімната? В Києві це — найбільший скарб. Зубові тільки й чигають, щоб захопити її, а я ж не знаю, що там мене в Харкові чекає. Як довго я там пробуду з моїми непоказностями й нездібностями робити кар'єру? Може треба буде вернутися, — а тоді куди?
Мама й тато вже поїхали до Гані в Гумань. Ганя допомо-гала, як могла, присилала, що могла, але це було їй важко і вона побачила, що легше їй допомагати, як батьки будуть при ній.
Але недалеко Києва, у Бобровиці, працює Льона, яку я все частіше називала Оленою. Я їй написала, що треба їй кидати Бобровицю, а переїхати до Києва. Так вона й зробила, тим більше, що близько під Києвом жила тепер її товаришка, Лєна Єзерська, а в Києві — Галя Фузік.
Коли сестра приїхала, я десь у кінці серпня поїхала до Харкова. Зубові тоді пустили чутку, що я кімнату продала і що це не моя сестра.
ЧАСТИНА ДРУГА
ХАРКІВСЬКІ ВІТРЮГИ
1
Куди ж я приїхала в Харкові? До Пилипенка. Оскільки Пилипенко був ініціятор цього переїзду, а я не мала нікого (Варвара в Осетії), то Пилипенко дав мені змогу жити в його мешканні, поки приїдуть з літніх осель дружина з двома дочками та її сестра. Взагалі, в будинку "Слово" було тихо, порожньої. Всі роз'їхалися, всі у відпустці.
Це був кінець серпня. Після Липок, захряслих у лісі, відразу стало мені в Харкові неможливо. Вітри, порох, нема тієї курортної чистоти і свіжости повітря... Харків саме розростався й ширшав у степ. Тут же, подалі від кордону, росли заводи й фабрики, тут — столичні будови, хоч би отой Будинок Промисловості!, що ним так пишалися харків'яни, як чудом модерного будівництва, з колосальною площею перед ним... оці нові вулиці й будинки в степу. Такий і один із них, будинок письменників "Слово". Поки дійдеш до нього, то сім раз хочеться води, вітер з пилюгою засліплює очі. Нарешті, якийсь кіоск. Води нема. А в Києві — на кожному розі...
(Навіть анекдоту сотворили кияни: "Зустрілись два товариші по школі, розпитують: "Де працюєш?" — "Я — інженер", — хвалиться перший, — "О, а скільки ж ти заробляєш?" — "500 карбованців на місяць." — "Та що ти? Так багато? Ну, я не такий успішний. Я маю кіоск із водою." — "І скільки заробляєш?" — "Ет, копійки! Якусь тисячу на місяць... аби вистачило на "кусочек хлєба ис маслом""..."
От іще! Якісь дурні анекдоти лізуть у голову...).
... Нема води, нема ситра, але можна купити пива. Купую пиво, тут же випиваю і, поки дійшла до рогу, стало якось цікавіше, примиренніше, навіть легко. Хміль робить усе театрально казковим. Це ж індустріяльна столиця у степу, і я йду по новім місті...