Була десь тут і Марія Галич. Гася казала, що вона безнадійно закохана в Підмогильного, а він узяв та й оженився з акторкою. Ще була якась Ріта Сенгалевич, перекладачка, ІІЇО нібито з неї брав Підмогильний прототип для одної героїні роману "Місто" (знову ж — Гася казала). Я в тому літературному сальоні була може з раз. Сама Маргарита видалась мені білим тістом, ніякого враження. Ця Сенгалевич не виходила з хати роками, уявляючи себе хворою.
До цієї ж епохи відноситься чутка, що приїхала з Грузії делегація артистів і письменників із пропозицією заснувати товариство українсько-грузинської дружби й обміну культурними цінностями. Блиснув у пам'яті образ артистки з цієї делегації, — надзвичайно вишуканої, із складною зачіскою, в елегантному убранні. Але не пам'ятаю себе на таких зборах. Мабуть, до мене вчасно не дішло (в газеті — ані мур-мур), але з розмов дещо пригадую: кияни вважали ці збори пасткою, приманкою, провокацією для легковірних. І люди не пішли. Чи відбувалась ця зустріч? В усякому разі, ніякого дальшого розвитку цієї ідеї не було. Засохло.
Але чомусь із цим епізодом конче в'яжеться і стоїть перед очима таке:
У Домі вчених повна заля людей, на трибуні Яків Савченко. Я з почуттям полегшення (як нап'єшся в спрагу холодної води) слухаю. Савченко говорить про великодержавний шовінізм, про Ленінград, збудований на кістках українських козаків. Це ж так, як би говорив Антоненко-Давидович про колоніяльний стан України. Тоді часто говорилося про різницю в тиражах російської книжки та української, про гонорари в Москві й на Україні. Все це я часто чула в кулуарах за шахами, а ось Савченко сказав це з трибуни!
Дивлючись на Савченка, я часто дивувалася, — звідки така порода, наче неукраїнська, отой горбкуватий ніс?.. Якось в театрі показали мені його брата. Ще кращий, виточений і витончений красунь. Аж потім чула я, що брати Савченки — з родини сільського коваля й жидівки, які жили на віру, не мали церковного шлюбу. Так, цікаві різновидності українців можна побачити на світі!..
25
Наближається зима 30/31 року. Я й далі кручуся біля МК письменників, єдине місце, куди можна зайти, побачити людей, може що почути. Нові люди там з'явилися. Любомир Дмитерко, мальовничий красень із картинки. Справді, "жівопісний юноша", як казала одна там. Вироблена поколіннями краса, матеріял на артиста з амплюа коханця, ще й надхненного. Звідки це такий? Раз він казав, що галичанин, а раз, — що син лікаря з Кам'янець-Подільська. Тоді ще було вигідно вважатися галичанином, бо от же й літературну організацію створили,
"Західну Україну". Ну, а батько Дмитерка колись там із Галичини опинився в Кам'янці. Значить галичанин.
Дмитерко — поет, дуже захоплювався Пастернаком і Брю-совим, разом із Марією Пригарою. Ця теж звідкілясь узялася. Лицем — типова горбоноса жидівочка, а душею — затята українка. Цікаво, як це сталося, бо вона таки справді жидівського походження?
А так, що виховав її українкою вітчим. Мати її, лікарка, уже з народженою Марією, повдовіла і вдруге вийшла заміж за свідомого українця, що мав у хаті українські книжки. Навчив і свою нерідну дочку любити українську літературу і заохочував писати вірші. От і вийшла Марія Пригара. Вона була приятельська з нами (мною й Турчинською), але найбільше — з Дми-терком. Двоє наймолодших. Правда, цей роман-дружба скоро розлетівся, бо Пригара тієї ж осени виїхала до Харкова.
Така вже тоді була течія: кидати Київ і переселятися до Харкова. Там було багато літературної роботи, видавництва. ("Живий собака, а не дохлий лев"). Ще трималася Києва "Західна Україна" — Марфієвич, Кічура, Козоріс. Загул теж жив у Києві, але ніяких розмов я з ним не мала, ніколи й не бачила. А от Козоріс зустрів мене раз на вулиці... Він — щойно зі Львова, мав з чим порівнювати. Я тоді мала сіре пальто, докупила до нього на комір шкірку білої кози. Думала, що розкішно виглядаю, а Козоріс при зустрічі спинився, з жалістю похитав головою і сказав:
— Невже ви не заслужили чогось кращого, ніж ця коза?
Я зрозуміла, що коза — дуже убоге хутро. Але ж на дорожче не було в кишені! Як на дрова ось нема!
Дрова й взуття — найболючіше місце в усі мої київські роки. Щоб дістати дрова, купити, треба було мати талон. Тоді з тим талоном десь добиратися до дров'яних складів, доставити, скласти в подвір'ї, порубати, звідти носити до хати, топити грубу... Оця мені груба! Як знаю, що о п'ятій треба топити, то вже зранку нічого іншого не можу думати. Але це ще прекрасно. А от коли нема дрів!
Чи можна загрітися одним пеньком? Так! З якихось попередніх дрів у мене залишився пеньок, якого не можна було розрубати. То як уже зовсім замерзала, я бралася його рубати. Порубаю трохи — пенька не розрубала, а вже й зігрілася. А сокира в мене була й досі ота Захаркова. Вона десь лежала, поки я приїхала до Києва з Запоріжжя. Мабуть, у Коберників.
Другий спосіб від холоду — обтирання. Мої кількаразові запалення легенів, сухі й мокрі плеврити десь там у грудях обзивалися час-від-часу і я тоді ходила до поліклініки. Одна лікарка порадила мені, замість мікстур, чудовий засіб: холодне обтирання. Рушника з суворого полотна вмочити в воду кімнатної температури, трохи підсолену, викрутити й цим рушником обтиратися. На вибір — вранці чи ввечорі. Я її пораду здійснила — і справді! Загартовує! Я налічила собі чотири ко-ристи з обтирання. По-перше, після обтирання стає не холодно. По-друге, зміцнює силу волі, бо часом так не хочеться, холодно, — а ти обтирайся! По-третє, дійсно цим обтиранням позбулася кандидатства в туберкульозники. По-четверте, після обтирання стає весело, бадьоро, працеохоче. Дякую й сьогодні тій лікарці. Все життя я обтиралась вранці (як була змога), навіть у таборових бараках, коли на дерев'яних стінах стояв білий мороз.
Та одного дня й обтирання не допомогло. В хаті так холодно, що пальці дубіють. Нема дров. Є якийсь ордер, але на складі нема дров. Я сиджу й плачу, бо іншого нічого не лишається. А тут приходить мама з Аскольдової Могили, щось принесла з'їсти, — а я плачу. — Що ж я тобі пораджу? — питає мама.
Це, замість того, що я мала батькам допомагати, вони мене підтримували в моїй безпорадності. Я ходила до них у сторо-жівку, замість їм приносити, в них їла те убоге, що було. Мені не себе було шкода, а їх. Це ж я, доросла, їх повинна годувати, хату їм пристаратися, щоб не гинули в тій старій вогкій рай-шурі. А я... Плачу сама від холоду.