Тоді Корнійчук був ще ніщо. Десь там приділив його комсомол до кінофабрики. Це була остання побіжна напівприятель-ська зустріч, а нотую я її для відтінювання дальших метаморфоз.
17
Я щиро хотіла бути в пролетарській сім'ї. З такою думкою і з газетою, де була промова С. Косіора, пішла я восени до обласного партійного комітету на Думській. З проханням, щоб мене послали на київську фабрику робітницею. Незабаром я ввійшла у фабрику "Точприбор" з відрядженням у руках. Шу-лявка, Керосинна вулиця.
Мене призначили у цех годинників, дали чорного хвартуха, що вдягався на обидві руки і застібався ззаду, як плаття. Поставили мене в кінці довгого стола до "січкарні", себто малої різачки, що сікла штифти. Я стала робітницею першого розряду. Робота відразу видалась мені нудною й одноманітною, але бачу — в другому кінці стола такі ж самі робітниці в чорних хвартухах складають з тих усіх частин, які виходять впродовж стола, будильники. Може й я колись дійду до цієї кваліфікації?
При цьому столі роблять самі жінки під керівництвом майстра, що колись був приватним годинникарем, а тепер, як прийшов загин усім приватним кустарям, опинився на цій фабриці. Він не дбав. Запивав немилосердно і часто на роботу не приходив. Не знаю, як із іншою продукцією цього цеху, але будильники виходили всі браковані — не йшли. Але їх робили далі, — надіялися, що навчаться. Нікого не турбувало, що виходить самий брак. Це ж у Києві вперше розвивається виробництво будильників.
Ніякого ентузіязму до цього виробництва ніхто не виявляв (починаючи з п'яного майстра і кінчаючи робітницями). Ці робітниці тут працювали заради кращої хлібної картки (вже починалась карткова система), заради робітничого стажу.
Спочатку було мені цікаво. Зблизька бачити все це оточення. Подобалося це трудове життя, що треба вчасно приходити до фабрики, що маю обов'язок, чогось учуся. Але чому це я не можу з цими жінками ані слова спільного знайти? Вони так наче й інтелігентні киянки, а в ход£ в них усякі нецензурності, гидоти. І матюкатися навіть уміють. Між собою вони провадять розмови про "квартіру", де дістати шовкові панчохи "фільдеперс", звичайно, тільки київським російським жарґоном. З чоловіками, що ось працюють за другим столом у цехові манометрів, — брудні двозначності. Ці чоловіки — здебільшого студенти жидівського роду. Ото група робітниць жартівливо переговорювалася з групою цих робітників і найчастіше можна було почути від робітниць такі безсоромності, що аж вуха в'януть. Всім тоді було весело і ніхто не протестував. Між цими робітниками був і Яша Мирецький, він відразу виділився мені, як особа казково-східної породи, хоч і не відставав у обміні "люб'язностями" з сусідками.
Саме тоді починався наступ на "куркуля, як клясу", але сюди цей початок загину традиційного села доходив лише глухими відгомонами. Ось чую, наш бухгальтер з тонким лицем інтелігента просторікує: "Мені кажуть, що селянин мій ворог, а який він ворог, коли носив мені в хату кури, яйця, масло?" В їдальні, де ми були прикріплені і теоретично мали б діставати під час перерви обід, не було нічого, крім вінегрети, але щоб добитися до неї, треба було стояти в довгій черзі і часом уже не достоятися... Абож — "прилататися" (це там серед робітників почула я це слово, відповідник до російського "примазаться"), хто вміє.
Отже, й тут я не знайшла зразка, щоб удосконалити свою ідеологію, набратися пролетарського духу. Були ще цехові наради для підвищення якости продукції, але вони були такі обіж-никово-протокольні, що навіть комсомольці обмежувалися розписуванням, а самі втікали з таких нарад.
І почало мене все це мучити.
Оце вставання, щоб бути вчасно до третього гудка на роботі. Я годинника не мала. Цілу ніч не могла спати, щогодини прокидалася і напружено вгадувала, яка може бути вже година. Вслухалася до нічних звуків. Зривалася з постелі вночі й вибігала надвір на мороз, щоб угадати, чи вже пора виходити. Зрештою, або виходила з дому дуже рано, ще робітники відчищали сніг від трамвайних колій і мусіла чекати першого трамваю на Бульварі Шевченка біля Басарабки, або прибігала з запізненням. Одного разу я так бігла, щоб попасти в цех до третього гудка, що аж упала на залізних сходах, розсікла коліно і знепритомніла. Це було вперше в житті, що я непритомніла. Дивне почуття — нема мене. А приходжу до свідомості — де я?
Потім — осточортіла сама робота, оце тупе насікання штифтів. Нічого для ума, для серця, для набуття, — тільки втрачаю час від світання до смеркання. Що я тут чую щодня? Примітивні розмови, матюки. А прийде неділя — налягає така тупість, що несила виявити енергію, піти знайти якусь людину, хоч би Гасю... Знов оте бунтівливе почуття, що було, як я вчителювала: яке я маю право витрачати час на непотрібне мені й нікому, коли я могла б стільки творчого за цей час зробити? Замість цих штифтів — перекладала б, читала б...
На цьому тлі й побачила я оте щось дуже гарне. І що більше розглядала, то краще воно мені здавалося. Це — очі Яші Мирецького, перенесені в цей брудний цех із якоїсь палючої східної країни. Індії чи Белуджистану, а чи може Аравії? Нічого тутешнього. Екзотика, що поривала в позасвіти раювання.
Не знаю, чим би скінчилося це моє ширяння в царинах екстази, коли мені здавалося, що в темну похмуру залю розчинилися двері і її залляло сліпуче світло, — якби Мирецький не помітив і не почав зав'язувати знайомство. Одного дня по дорозі до трамваю я вже знала від нього ж, що він — студент, працює в цеху лише чотири години, що він із Білої Церкви, комсомолець. У цеху панувала київсько-жарґонна російська мова, але зо мною Яша зовсім природно говорив чистою українською мовою. Я, звичайно, розказала йому свою історію, що привела мене до фабрики, але моє бажання набути пролетарську ідеологію мало його зворушило. Він був такий, щоб аби відбути формальності обов'язкового офіційного культу: збори, зобов'язання в підвищеній видатності праці... "Відмітитися", що був присутній на зборах і тихенько зникнути.
Мене спочатку дивувало, що оце йде зо мною поруч і говорить про такі буденні речі індуське божество. Потім божество щораз більше перетворювалося на звичайного сірого обивателя. Не то що на жидівську хитрість-розрахунок... У Мирецького якраз нічого жидівського не було, ні в акценті, ані зарозумілої агресії, ані почуття приналежности до "вибраного народу", ані задніх думок. Просто він бачив життя дуже прозаїчно й тверезо, без помилкових захоплень.