Можливо, Марія Галич була глибша й змістовніша. Одного разу я щось казала і в мене вискочили слова: "... у цім світі..." Маруся відразу зареаґувала, зацікавлено подивилась на мене і дивно запитала: "А є ще інший світ?" Це мені сподобалось. Маруся вміє думати. Але зустрічалися ми випадково, рідко, я тільки знала, що вона живе на мешканні у маляра Михайлова, а більш нічого. Ми не товаришували, можливо грало ролю й те, що я була плужанка, а вона належала до рафінованої "Ланки". Потім вона десь зникла.
Єдина людина, що з нею я не змушена була вдягати "маски уподібнення", була й досі Василина. Ми тепер частіше бачилися, бо її роман-одруження доходив уже до кінця: сумного, правда.
Справді, дивно вийшла Василина заміж. Стільки завжди поклонників, он Андрій Більмач, ще з студентських років її не забуває, а вона... Як надійну силу в мовознавстві, її не вислали на периферію відбувати педагогічний стаж, а послали в одну з київських шкіл. Там подружилася вона з директором школи, старшим за неї, що міг би її батьком бути, бо й сина мав її років. Дружба перейшла в кохання, а що директор школи був людина солідна, то не міг він і дружину обдурювати, й Василину ставити в двозначне становище. Із свого, десятиліттями обжитого, директорського мешкання перебрався він на Маріїн-сько-Благовіщенську в вузесеньку Василинину кімнатку. Це сама Василина розказала мені, що скоро за переселенням і офіційним оформленням шлюбу дістала вона від дружини чоловіка валізку з його персональними речами та такою запискою: "Забрали чоловіка, візьміть і його барахло".
Але, Боже мій, як то удвох жити в такій малесенькій кімнатці? Ще й з людиною, яка звикла, що її обслуговують. Постіль, вчасно змінена на свіжу, домашній обід, поданий на стіл... І Василина вже відчула, що одруження — не масляна. Вона ж має багато праці в Інституті мовознавства, як аспірантка професора Тимченка, вона працює в науково-дослідному кабінеті, бере переклади у Держвидаві... Ось коли придалася польська мова, що знала від матері з дитинства. Тепер видавництво шукало на ґвалт перекладача творів Ванди Василевської, — і тут Василина показала себе блискучою перекладачкою. Зараз за одним зданим перекладом дали їй другий. Коли все це тепер робити, як удома... е-ех! А тут ще й захворів старий чоловік. Спочатку з'явилися перші ознаки параліжу, а потім і повна непрацездатність. Василина розбивалась як могла, із хворим стариганом на руках, — а тут ще й сестра Олеся приїхала в гості...
Чула я тоді свідчення двох сторін. Не сподобались нові родичі одне одному. Олеся мені на Василину нарікала: "Та вже краще із святою водою, ніж із гнилим квасом". А я раз випадково зайшла, коли він був сам, і наслухалась нарікань на "ту ситу, тупу міщанку, захоплену усякою порожньою метушнею".., що нею була його нова родичка.
Невже нема ніякого виходу? Він знайшовся. Влаштувала Василина свого старого чоловіка у якийсь старечий будинок, і то тільки тому, що він був член партії, педагог із великим стажем і інвалід.
Ото така сумна історія Василининого одруження. І тепер, коли вже чоловіка не стало, я могла частіше заходити до неї, а вона приходила до мене, ми співали знов удвох "Коли розлучаються двоє", що навчив ще в Ставищах Дмитро Загул, та інші ставищанські пісні. Співали й тієї, що всі київські няньки, дівчата з навколишніх сіл, співають, а як сядеш на пароплав, то й там її на палубі почуєш:
Гей, вітер з поля да хвиля з моря, Ой, да болить мене голівонька з горя.
Ой, мій милий, да на роботі,
Гей да на ливарному, гей, на заводі.
Що він робить да поробляє,
Гей да мідні трубоньки гей виливає.
Де взялися да вражі люди,
Гей да поламали да мідні труби...
Василина навчила мене нової, що її вона вивезла з Полтавщини, як минулого літа їздила з чоловіком у гості до його родичів. Весільна, така тонко-делікатна, як камерний романс.
Та сухий терен, сухий терен, нечесаний, До нової світлиці принесений.
Та розступіться, подруженьки, ще й ви, люди, Ой, щось мені мій батенько казать буде...
Та буде мене мій батенько покланяти, Буде мені щастя-долю дарувати.
Та даруй-даруй, мій батеньку, щастя-долю, Та не давай мене заміж молодую...
Пісня — це був фундамент нашої дружби, а на ньому ми вже могли про свої задушевні без маски думки, настрої й почування виявляти. І це так потрібно, як щоденне вмивання. Дружба — це щоб бути, як із собою, та не боятися бути висміяною. І ніхто так не інтерпретував пісню, як Василина, ми вдвох.
Що було далі з її чоловіком — не знаю. Василина ніколи не казала. І це тоді почалась усушка дружнього тепла. Може й раніш, та я не помічала. А почала помічати, як нам пісні не виходили. Ще як не виходили в компанії Андрія Більмача, — нехай! Але ось ми вдвох. Василина прийшла до мене, ми пішли на Аскольдову Могилу й сиділи нагорі, дивились на чернігівські ліси, сині далі. І що це таке? Пробували співати — жадна пісня чомусь не виходила. Жадна, що згадували, не викликала блаженного настрою. Це вже була не та Василина. На мої струни вже відгуку не було.
9
Я собі сиджу в Києві, чекаю продовження "Листів..." друком, ходжу з Василиною на Аскольдову Могилу, бачуся з Агатою, закінчую "Кубань...", радію читанням листів від Пайова та інших про успіх "Листів...", а й не знаю, що разом із успіхом громадяться над головою тучі. Перша "ластівка" — лист від Пайова з описом, яка "заварюється каша", лист Ґладкова, фейлетон у Известиях та з запрошенням, і то рішучим, приїхати на пленум ЦК "Плуга". "Ми подивимось на вас, а ви — на нас". Я думала, що це — продовження успіху, ось чому хочуть бачити. А воно було то так, тільки ще й значно гірше.
На цьому пленумі виступив Сухино-Хоменко, тодішній офіційний партійний критик, із громами: закинув мені, що я абсолютно перекрутила дійсність, написала неправду, ніякого привиду голоду в степовій Україні нема і що все оте моє писання про побут у комунах — бабські теревені про химині кури. В нарисах нема конструктивного підходу до побудови нового комуністичного суспільства... Промова була далеко гостріша й політичніше стилізована, я тільки відновлюю головні контури, як мені запам'яталося. В тому ж дусі виступив у журналі Критика Андрій Хвиля (ч. 11, 1928): моє писання про старе село — крик відчаю куркуля, єфремівська концепція, ще й оголена...