Ми верталися додому зовсім уже смерком. Плакали десь жінки — то шакали вили. Сміялися діти — то теж шакали. Он унизу мерехтить мисочка електричних вогнів, Геленджик. Яке прекрасне життя і як не цінимо його, поки воно є.
Поморені й потомлені, прийшли дуже пізно. А де спати? Виявляється, що Іванове мешкання — одна малесенька кімнатка, без меблів, спати доведеться на підлозі. Оце! Я й не подумала за ночівлю для себе. Не сподівалася, що так вийде. Якісь два типи, тобі невідомі. Оце! Зрештою... Після такої гри із смертю чи прийде кому в голову що інше за сон? І зрештою добре, що їх два, а не один. Кого ж більше остерігатися?
Олесь як ліг, так і заснув. Але не той другий. Почав турбувати мене і ніяк не міг зрозуміти, що я обурена. Я штовхаю Олеся, щоб прокинувся, той пробудився, не дуже що зрозумів і знов спить. Але це усмирило Івана. Я сховалася за Олеся і молюся: Господи, коли б до світанку! Після такого дня... Невже не можуть бути товариські взаємини? Чи ж їм не видно, що мені не до мислі якісь ігри? Коли б уже швидше світанок! Аби що — будитиму Олеся... Та та свиня, Іван, також заснула.
Обидва спали, як я нечутно встала і вийшла з тієї хати, якоїсь будови на садівництві. Ще сіріло, як я вже підходила до пристані.
І оце вже день. Я в Новоросійському, сиджу на якійсь горі, дивлюся на красу і сумно мені за Олесем, що так вночі мене охоронив. Ось так просто потрібно його тут, поруч. А слідом за цим зійшла на мене екстаза, щастя природи. Щастя, якого ще ні одна людина мені не дала. Воно йшло від повітря.
Потім, уже в Києві, я дістала листа від О. Калиниченка. З лементом і жалем. Писав, як лаяв брата, як я йому потрібна. Пробачення просив, що таке вийшло, що він бігав шукати мене по Геленджику, і шукав би тепер, якби знав, де...
Це напевно в той час, як шукав, я за ним сумувала, до мене докотилась та хвиля. А екстаза не зв'язана з потребою людей, джерело її — всесвіт.
Це вже могло б бути оповіданням. Але тут нема ефектного кінця. Чогось нема. Є репортажний правдивий опис, як було в житті. Нема задуму, ідеї, що хотів сказати автор. А для цього треба або перетасувати події, або подати більше характеристики дієвих осіб чи навіть зовсім інших рис їм надати задля тенденції задуму, або опис антуражу. Це буває нудно. Або з'єднати це з якимись іншими подіями, щоб вони втілили ідею і щоб не вивозив її на лопаті моралізаторсько автор. Тут ще жадного рецепту не застосовано.
Яка ж ідея, справді? Головна, мабуть, та, що дівчина мусить знайти в собі силу проти стихій, як хоче самостійно спізнавати світ і не згубити своєї гідности. Чи ця?
От, скільки то за місяць я наїздилася та напереживалася — і все за 80 карбованців. Повернулася до Києва, начинена по вінця всякими вражіннями. Але на душі в мене був тягар. Ще ніколи ніхто не давав мені дотацій. Ці 80 карбованців мене пекли. Я мусіла дати звіт "Плугові", хоч будь-який, а знаю ж, що не володію реалістичним письмом. Це правда, я пишу щоденник, але не записую подій, лише самі переживання від них, коли нема кому розказати, щоб облегшити себе. А тут треба розказувати.
Ні, не вмію! Як до цього взятися? Як улізти? Як почати? Словом, обняла мене велика творча скрута.
І в цій скруті прийшло мені на думку писати в формі листа, начебто я Василині розказую. А кому ж і ще? Хто в мене є ближчий? Правда, з Василиною зустрічалась я тепер рідко відтоді, як вона так чудно вийшла заміж, але нас же в'язали довгі роки дружби. Ні з ким не могла я так заспівати, як із нею (ми так однаково розуміли кожну пісню), ніхто так інтимно не сприйме.
Ця інтимна струна, яку я могла адресувати нікому іншому, тільки Василині, задала тон, і я почала розповідати, що бачила, як бачила. Не діловий звіт, не грайливий "шпичка в ніс" стиль із потугами на дотепність, не аґітпропна рожевоокулярна сахарина, а саме інтимно правдиво-щиро, об'єктивно, — наче відповідаючи на наші душевні, нам тільки цікаві, запити. Ну, так, як пбдрузі. До неї ллється слово, а інакше — зв'язане.
Василини тоді не було в Києві. Здається, вона тоді поїхала викладати кудись на провінцію. Навіть це виправдувало форму: лист. Від такої "печі почавши танцювати", вже було легше. І я ліпила, як могла і що могла, всі думки, саме тому, що зверталась до Василини. Перший вступний, тоді про комуну "Авангард"...
Мучилася я з місяць. Ось наче вже щось і зліпила.
Але це ще не означало, що я вже й повірила, що воно щось варте. Покличу но я Гасю Турчинську та Марію Галич, їм прочитаю. Чи можна таке висилати до "Плуга"?
Прочитала. Кажуть: — Дуже цікаве, висилай! — Невже? А я так соромилась цього недолугого! То вже яке не є, а пошлю. Треба ж якось звітувати за витрачені у відрядженні гроші.
Відгук із "Плуга" був приголомшливий. Нариси "Листи із степової України" почали негайно друкувати в журналі Плуг, вимагали дальших, а слідом за цим почали приходити листи, від А. Панова головним чином: "Надзвичайно цінний і цікавий матеріял". "Ваші "Листи..." викликали неабияку цікавість..." "Робитеся популярною в цілому всесоюзному маштабі... Дехто вам дуже заздрить..."
Так вмить (і на мить) опинилась я на вершку слави. А це ж моє перше реалістичне писання, вимучене, із зусиллям вирване з себе, з певністю, що нічого не варте, вимушений звіт про грошову витрату. Але що вимагали продовження, то я вже відважніше взялася до дальших нарисів і так висилала. "Листи із степової України" всі були видрукувані в трьох числах Плуга, а "Кубань" Пилипенко видрукував у грубому журналі Червоний шлях, де він був головним редактором. Він же, як голова ДВУ, випустив "Ех, Кубань, ти Кубань..." ще й метеликом-книжкою, бо це була і його концепція, що Кубань — невід'ємна частина України. Так думала і я, так думав і кубанець Іван Теліга...
Це була й перша моя друкована книжка.
7
Це десь тієї осени прийшов якийсь вихрастий хлопець і сказав, що він зветься Іван Багряний, член "Плуга", а що "Багряний" це його літературний псевдонім, справжнє ж прізвище — Лозов'яга. Я такого ще не чула, але якщо він — член "Плуга" то цим самим ми якби до одної літературної родини належимо. Багряний дивився з інтересом на мене, — що воно за дивачка така сидить у цій кімнаті? А я також зацікавлено розглядала цього харківського гостя. Щось у ньому є невловно подібне до Сави Божка. Оця може самовозвеличувальна поза? Чи може, що обидва вони русяві, з біляво-золотистим чубом, кулястим чолом та упертим рисунком носа в профіль? Тільки у Багряного кінські зуби, як сміється, а як не сміється, то товсті губи. Крім того, він уже тоді покахикував.