Я, мабуть, про духовну спадщину козаччини таки говорила, бо Бабенко дивився на мене з закоханою побожністю і був до кінця мого перебування в комуні на цьому високому регістрі.
Це й була та атмосфера, що мені була потрібна. На тлі піднесеної ейфорії — жар дружби і поклади найкращих несподіваних вицвітів думки, сказані з найбільшою щирістю, безроз-рахунково. А був же цей Бабенко малоосвічений селянин, тільки з дуже поетичною душею. І навіть не був такий, щоб я мала в що закохатися, тільки з дуже блискучими очима. І не дуже молодий, сім'янин з двома дітьми.
Дякуючи Бабенкові, я ближче познайомилася з родиною Власа Чубаря, тоді голови Раднаркому. Сестра Чубаря була член цієї комуни. Неписьменна худа селянка. Хоч молода, а вже змучена. Чоловік її був заступником голови комуни, також наче з хреста знятий. Комуна була дуже бідна, стояла на белебені, не було там затишку. Степ, довгі будинки, наче стайні чи заїзди, з кімнатами для кожної родини.
Бабенко розказував:
Мати Чубаря ніяк не могла звикнути жити в місті. Вона любила виводити курчат, а в місті цього нема. Як поїхала до сина в Харків, у ті гойні наркомівські палаци, то довго не всиділа, скоро закомандувала, щоб відвезли її назад у село. Батько — п'яниця, щб про нього більше говорити? Бідна, безземельна родина. Сільський пролетаріят.
А самого Власа Чубаря біографія така:
В 16 років пішов він у Миколаїв, найнявся робітником на заводі кораблебудування. А там діяв підпільний революційний гурток, що його провадив Артьом (Це партійне псевдо, справжнє прізвище — Сєрґєєв). Артьом завербував і Чубаря, молодого хлопця, та й виробив із нього більшовика. Ось чому Чубар, хоч і чистокровний українець, ввійшов у революцію, як російський комуніст. Якби на тому заводі був діяч революції українець, то взяв би під свою опіку молодого хлопця, що однаково не замириться з царським ладом, то був би Чубар діячем УНР. Не було, значить, у нас своєї революційної інтелігенції, що пішла б у всі закутки та скерувала б в українське річище молоді сили? Тут — Артьом, у Жашкові — Амханіцкій... То російська орієнтація й розпаношилася в українському підпіллі, так вона й вийшла на поверхню, коли революція розтрощила трон.
Якби я не бачила Чубаревої родини, то й не знала б цього. І не розуміла б, де взялися оті комуністи-українці в лавах КП(б)У, у філії російської компартії, ті, що фігурували в поставленому від більшовиків радянському уряді України.
5
Вже як їхати, то їхати! Я розохотилася і після цих трьох комун поїхала ще далі, на Кубань. Розігралася жадоба засягнути якомога більше вражінь.
Із міста Запоріжжя поїхала я на Маріюпіль, Таганріг, Крас-нодар... Там "по дорозі" заходила в музеї. Із тодішніх вражінь ніколи не забувається одна картина, що я бачила в маріюпіль-ському музеї. Оцей самий степ, що навколо, але не такий, як бачив його Бабенко і я з вікна поїзду, а повний містерії. На небі, після заходу сонця, червоні тучі билися з синьочорними і вся атмосфера була закутана в містику, ця містика просто висіла в повітрі. В тій, наснаженій битвою хмар, містерії мріли на обрії могили, цілий ланцюг їх. Дійсно, так як казав Бабенко: тільки в степу можна побачити таку велич на небі. Ця незабутня картина з її настроєм всемогутньої сили степу й неба щораз вертається до мене, наче я в дійсності, а не на картині таке диво бачила. Це відбито в "Епізоді із життя Европи Критської" та "Золотому плузі".
У таганрізькому музеї я дивилася на портрети царського дому Романових. Особливо вразила Катерина Друга. Оце ж та вража баба, що занапастила степ широкий, край веселий, як співав мій батько, коли я була ще мала. Пересичена, тупа, безвиразна пика грубезної бабери. Якийсь реаліст без прикрас змалював цю вражу бабу...
Кубань мене дуже вразила своєю рівниною. Ну, стіл! Ні горбочечка, ні ярочечка, ні долиночки, ані деревиночки. Але там, куди я добралася, вже видно було снігові гори, вони наче снилися, наче привиджувалися.
Ото там я побачила кубанські комуни. Уже з буйними садами, тополями. Все це тут росте, аби тільки насадити. Одна комуна була на базі жіночого монастиря, а друга — на базі якогось поміщицького маєтку. Була й у містечку, на базарі... Все те, що я там бачила й чула, є в нарисі "Ех, Кубань, ти, Кубань, хлібородная..."
Але як же так? Бути біля тих заманливих блакитних гір із білими верхами, біля Чорного моря — й не бачити? З Краснодару я й поїхала до Новоросійського, щоб іншою дорогою, трохи морем, добратися до Теодосії, а там уже сісти на поїзд — і до Києва. А чом би не заїхати до Геленджика? Ось тут, тільки сісти на маленький пароплав, що курсує між Новоросійським і Геленджиком безперервно. Сама назва кличе. І це ж уже морське узбережжя.
Про Геленджик у мене могли б вийти новел я, і я не раз думаю, як би так це використати, — та ще й досі не трапилося вловити в рамку. Чи й трапиться? То хай уже тут пришпилю.
* * *
На палубі пароплава, що йшов з Новоросійського попри Геленджик, сиділа якась сім'я: чоловік, жінка, дитина. Щось їли. Я їм доручала свого диктового баула, коли відходила, — і так уже познайомилися. Але як пароплав почав давати сигнали, що вже наближаємось до Геленджика, чоловік почав метушитися, відразу перестав бути членом родини. До містечка треба було допливати ще катером, — то ми вже були наче й знайомі. Він їде до брата-аґронома в Геленджик, сам із Полтави. Зветься
Олесь Калиниченко. — Я теж до Геленджика. — То будьмо знайомі! — Будьмо! — відказую й я та називаю своє прізвище.
Людина не відзначається нічим особливим, може якийсь технік, але й не віє від нього непорядністю. І так воно в дійсності й було. Ми зійшли з катера, а що вже темніло, то Олесь не пішов шукати брата. Я ж мала наставления до звичайної своєї екскурсбази, як і скрізь у кожному місті. Гаразд, і він так...
Знов його прийняли за члена родини, тільки тепер уже не я, а господиня екскурсбази. Вона вирішила, що я його жінка, і вже дає окрему кімнату. Довідавшись із моїх протестів, що ми чужі, випадкові знайомі, господиня замкнула мене в канцелярії, бо в неї не було іншого місця, а його примістила десь між чоловіками.