— А де ви живете?
— Я змушений знімати куток в одної старенької. Прописаний я у сестри, але в неї чоловік п'є і палить, і двоє дітей, кімната дванадцять з половиною метрів, але прохідна, один буквально живе на одному, без усякого розподілу. Це створює непридатну, нервову обстановку, тому я зняв квартиру, хоч би і ціною матеріальних втрат.
— А з батьками вам не можна жити?
— З батьком і мачухою? Небажано. Батько заробляє менше, аніж пропиває. Живучи у них, я буду змушений не те що користуватися підтримкою з їхнього боку, а навіть віддавати частину своєї платні батькові на вино, а це мене не влаштовує.
6
Як було сказано, ми з Віталієм зустрічалися щотижня. А працював він повільно, вдумливо, і ми разом проводили досить-таки багато часу. Можна, певне, сказати, що ми потоваришували. Ось його я не відчувала стосовно себе ортогональним. Нам було про що поговорити. Час од часу я допомагала йому в роботі над "планом особистого розвитку" і таки переконала відкласти вивчення Бєлінського на потім. Інколи він приносив спеціальні перукарські журнали — німецькою мовою, англійською, і я перекладала йому текст увесь підряд, аж до реклам і шлюбних оголошень, як-от: "Молодий перукар, 26 років, зріст 168 см, вага 60 кг, хоче одружитися з перукаркою, яка добре опанувала хімічну завивку, не старшу 50 років і яка має власне діло..."
Бувало, я виправляла йому неправильні наголоси; він уважно слухав, і я жодного разу не помітила, щоб він знову зробив помилку. Я навчила його казати "котра година", замість "скільки годин", "пів на першу" замість "пів першої". Зрідка він брав у мене гроші — не багато, карбованців п'ять, десять — і завжди повертав точно, день у день.
Часто він розпитував мене про моїх синів. Мабуть, ця думка його турбувала. Ні-ні та й спитає:
— Ваші сини вчаться?
— Так. Микола вже закінчує, Костя на другому курсі.
— На кого вони вчаться?
— На інженерів. Микола — з автоматики, Костя — з обчислювальних машин.
— Вони самі обрали свою спеціальність чи ви порадили їм?
— Самі обрали.
— А відчували вони труднощі, коли обирали спеціальності?
— Далебі, не знаю. Здається, не відчували.
— А вони добре вчаться, ваші сини?
— По-різному. Старший — нічого, менший — гірше.
— Якби в мене були такі умови, як у вашого сина, я не дозволив би собі погано вчитися.
— Гадаю, так.
Бувало, його цікавили складніші питання:
— Як ви домоглися, щоб ваші сини не стали пліснявою?
— Як домоглася? Я спеціально цього не прагнула.
— Ви проводили з ними бесіди?
— Ні, здається, не проводила...
Я ходила до Віталія, час ішов, і поступово відбувалися деякі зміни.
По-перше, Віталій склав на майстра.
Коли я запитала його про екзамен, він відповів:
— Це навіть не можна назвати екзаменом, так, дурнички. Мої вимоги до себе виходять далеко за межі цього екзамену.
По-друге, з'явилися черги. Не лише перед святами, але і в звичайні дні. І всі тільки до Віталія.
— Віталію, ви набуваєте популярності.
— Мені ця популярність, коли по правді сказати, ні до чого. Я зацікавлений підібрати собі солідну клієнтуру, у якої я міг би щось почерпнути. Мене, наприклад, рекомендували дружині одного маршала. Інша, лікар, приїхала з НДР і привезла бігуді зовсім нового типу. А ці,— він презирливо кивнув у бік черги,— їм що баран, що не баран, однаково.
...Дивно все ж таки міняється психологія в залежності від обставин. Це я кажу ось до чого. Коли я сама чекала біля дверей залу і огрядний майстер у зеленій краватці прийняв когось поза чергою, я кричала і хвилювалась. Тепер я сама проходила до Віталія поза чергою, а ззаду хтось кричав і хвилювався і інколи вимагав книгу скарг. Тоді я дивилася на тих, хто проходив поза чергою, знизу вгору, а тепер на тих, хто стояв у черзі,— згори вниз. Зовсім інший ракурс. Одвічна історія. Ті, хто мають привілеї, бажають їх зберегти, решта — знищити. Мені соромно було своїх привілеїв, і душею я була з тими, хто кричав і хвилювався, однак моє тіло сідало в крісло без черги. Що робити? Часу я мала страх як мало.
— У цієї дами сьогодні доповідь у міністерстві,— сказав одного разу Віталій якійсь занадто настирній дівчині. Очі в неї були сміливі й світлі, наче вода.
— Мало в кого де може бути доповідь. Черга є черга.
Цілком слушно... Душею я була на боці цієї дівчини.
— Ну добре, я піду.
Але навколо, як завжди в таких випадках, загомоніли голоси протесту:
— Може, у неї і справді доповідь...
— Немолода, видно, інтелігентна...
— Одну людину не почекаємо, чи що?
Таким чином, на хвилі народного визнання мене винесло в крісло. Ніякої доповіді в міністерстві у мене того дня не було. Як же мені було соромно!
...І все ж таки доповіді в міністерстві час од часу траплялися, а бувало і гірше — прийоми. Тут уже без Віталія ніяк не можна було обійтися. Одного разу в день такого прийому — дідько б його вхопив — я прийшла прямо в перукарню без дзвінка. Мойсея Борисовича не було, Віталій був сам. Він сидів у своєму кріслі, замислившись і розіклавши перед собою своє виробниче приладдя — різнокаліберні бігуді, затискачі, всяку рідину, пасма волосся. Він побачив мене не одразу, а коли побачив, поставився незвично холодно:
— А, Марія Володимирівна, це ви... А я оце тут, користуючись тим, що сам, розгорнув роботу. Намагаюся зрозуміла особливість однієї операції у зв'язку з якістю волосся.
— Телефон був зайнятий... Якщо вам ніколи, я піду.
— Ні, чого ж? Коли вже прийшли, я вас обслужу. Тільки доведеться зачекати.
Він заходився прибирати своє робоче місце, а я сіла в куток з книжкою. Ех, це читання уривками! Скільки разів умовляла себе кинути його. Однаково нічого не сприймаєш. Просто погана звичка,— все одно що насіння лузати.
А тут іще навпроти мене працював маленький приймач і заважав мені читати: передавали скрипковий концерт Чайковського. Взагалі-то я люблю цю річ, але зараз лунала частина, яку я найбільше не любила,— коли скрипка без супроводу захлинається подвійними нотами, безнадійно прагнучи вдати оркестр. Ану, кінчай швидше цю музику, подумки підганяла я її. Давай-но, давай на повний голос. І вона послухалась, дала. Скрипчин голос заспівав, але несподівано поряд з ним з'явився інший. Флейта, чи що? Звідки в концерті Чайковського флейта? Я підвела голову. Це свистів Віталій.