Є різні сорти гумору. Той сорт, що у Саші Лук'янова,— найзагадковіший. Ну що, власне, він сказав? Повтори — зовсім не смішно. А всі надриваються, плачуть від сміху. Ногу зігне — помреш.
Ми з Сашею Лук'яновим, електризуючи одне одного, витрачали на підготовку до вечора цілі вечори. Ми весь час були в пошуку. Щоб умістити всі наші вигадки, вечір мав тривати добу. Доводилося самообмежуватися. Вечір ми назвали "тематичний-кібернетичний", для оформлення залучили механіків, інженерів... Усе на напівпровідниках. Гостей зустрічав спеціально виготовлений робот-господар, який блимав очима, вклонявся й вигукував слова вітання... Розігрувалася кібернетична лотерея... Передавалися вітальні телеграми подвійним кодом, який треба було розшифровувати... Правда, не обійшлося без неполадок: робот-господар швидко зіпсувався, одне око в нього погасло, і він безперервно почав говорити "астуйте, астуйте, астуйте..." Але Саша Лук'янов стукнув його молотком по голові, і він замовк...
Загалом вечір пройшов і навіть мав успіх, але успіх посередній, непропорційний затраченим зусиллям. Я сама відчувала, що це не зовсім те... Наступного дня я викликала секретаря комсомольської організації Сергія Шевцова. Хлопець неповороткий, але солідний, а головне — не бреше.
— Ну, як молодь,— задоволена вечором?
— Нічого,— відповів він без ентузіазму.
— Ну, а що кажуть?
— Різні думки є. Одні задоволені, інші кажуть — раніше краще було.
— Як, оті зайці?
— Ні, які там зайці.— Він махнув рукою так само, як Віталій.— Зайцями в нас ніхто не захоплюється. Сміються так, знічев'я. Ні, вони кажуть, що раніше більше часу на танці залишалося...
— Гаразд, Сергію, ми врахуємо це.
Так, думала я, залишившися сама, нема нічого більш таємничого від сміху. Немає нічого більш невловного. У чому тут секрет? Для одного смішно, для іншого — безглуздо. Для одного смішно, для іншого — страшно. Для одного смішно, для іншого — нудно... Може, треба було випустити на естраду Сашу Лук'янова і примусити його зігнути ногу...
Так, не зовсім безславно, проте і без тріумфу, закінчилася моя робота в ролі позаштатного витівника.
11
І ще один наслідок мав перший, невдалий вечір. Галя і Віталій почали зустрічатися. Мені неважко було виявити це. Часто, знімаючи телефонну трубку, я чула по паралельному проводу різкий, високий голос Віталія і голубине воркування Галі. А що? Для неї це непогано. Віталій хлопець серйозний. І Галя здавалася щасливою. Кожні три-чотири дні вона з'являлася з новою зачіскою, на заздрість усім інститутським дівчатам. То це була дивовижна вежа, яка надавала її обличчю пихатості і прозорості. То під дев'ятнадцяте століття — гладко, до глянцю затягнуте назад волосся і пишний, багатий вузол на шиї. А іноді — дівочі пасма, ніжно розкидані по плечах, і косий чубчик над голубими очима... І кожного разу обличчя в неї було нове, і чимдалі вона здавалася щасливішою...
Проте тривало це недовго. Поступово інтервали між зачісками почали збільшуватися: тиждень, два тижні... І от одного разу я прийшла на роботу — Галя плакала.
— Галю, люба, що з вами?
Вона плакала по-дитячому, за самозабуття, дуже шморгаючи носом.
— Галю, що сталося? Вона потрусила головою.
— Ну, скажіть же мені, маленька, у чому річ. З Віталієм щось?
Вона знову заперечливо потрусила головою, але було зрозуміло, що з Віталієм.
— Ну, сядьте як слід, витріть носа, поговоримо.
Ледве пощастило добитися від неї толку.
— Він не любить мене.
— Ну навіщо ж так думати? Адже у вас усе було добре...
— Ні, не кажіть, Маріє Володимирівно, я знаю: не любить.
— А ви його?
— А я його люблю. Раніше я не думала, що здатна на таке серйозне почуття. А тепер полюбила... Це ж треба...
Знову ручаї сліз.
— Маріє Володимирівно, моє життя теж не дуже щасливе. Ви не дивіться, що в мене зовнішність нічогенька, мене жоден чоловік не любить.
— А Володя? — не втримавшися, запитала я.
— Ну що Володя? Володя жонатик. Він тільки зустрічався зі мною, поки дружина була вагітна...
Що їй сказати? От і жаль її, а відчуваю: немає в мене для неї потрібних слів. Клята ортогональність.
Я погладила Галю по голові.
— Ну заспокойтеся, дівчинко, можливо, не так уже все й погано. Хочете, я поговорю з ним?
— Ой, поговоріть, Маріє Володимирівно! Він послухається вас, я знаю. Він вас дуже поважає. Хочете — вірте, хочете — ні, коли ми з ним зустрічаємося, він тільки про вас і говорить.
Приємно, проте безглуздо.
12
— Віталію,— сказала я,— знаєте, я маю до вас серйозну розмову.
Він насупився:
— Це про Галю?
— Атож.
— Цю розмову я давно передчував. Але врешті-решт моєї провини тут нема жодної. Я цікавився Галею як придатним матеріалом для зачіски, у неї живе волосся, пругке і гарно набирає форму під будь-яким інструментом. Я пробував на ній різноманітні типи бігуді. А тепер я вичерпав її голову, мені це вже нецікаво, я маю розвиватися далі, адже не можу я завжди працювати над одним типом волосся.
— Як ви не розумієте, що справа тут зовсім не у волоссі?
— З другого боку, ви самі можете зрозуміти, що я ще не готовий, аби розписатися,— ні за віком, ні економічно. Мені ще треба скласти за десятирічку, не кажучи вже про інститут, а площею я не забезпечений. Коли б вона мала площу, я міг би цим зацікавитися, але в неї одна кімната, і там-таки мати й сестра.
— Віталію, як ви можете? Це жахливо, що ви кажете. Ставити таке питання в залежність від площі... Як це цинічно, невже ви не розумієте?
Він подивився на мене з таким щирим подивом, що мені стало соромно.
— Для мене питання площі має величезне значення. Якщо я колись одружуся, то тільки так, аби в мене і в моєї дружини були пристойні квартирні умови. Куди я приведу її? У свій куток? Це несолідно. До того ж я маю до своєї дружини головну вимогу: щоб вона не заважала мені рухатися, а, навпаки, допомагала. Я, приміром, багато часу витрачаю на приготування їжі: сніданок, обід і вечеря, все це вираховується з мого особистого часу. Цілком може статися, що я одружуся, а вона затримуватиме мене в моєму розвитку.
— Ох, Віталію! Що це ви говорите! Хіба це важливо?
— А що важливо?
— Важливо одне: кохаєте ви її чи ні.