І.Грекова (Вентцель Єлена Сергєєвна)
Дамський майстер
Перекладач: М.Стеблина
Джерело: З книги: І.Грекова Вдовиний пароплав: Повісті.—К.:Дніпро, 1987
1
З роботи я прийшла втомлена, мов собака. Хлопці — ну, звичайно ж! — грали в шахи. Це якась чоловіча недуга. Я сказала:
— Казна-що! Знову ці безглузді шахи. Доки це триватиме?
На столі було типове свинство. Попільниця розбухла від недопалків. У пивних пляшках повільно здималися й лопалися гігантські бульки.
— Справжнісінькі свині,— мовила я.— Нічого робити, чи що? І це перед сесією...
— Лапу,— улесливо сказав Костя.
— Не буде тобі лапи. Свині, та й годі. Додому приходиш наче в шинок. Хоча б раз прибрали після себе попільницю! Невже я, літня жінка...
— Накажете заперечувати? — спитав Микола.
— Припинити хамство! — крикнула я.
— Лапу,— зажадав Микола.
Усміхатися мені аж ніяк не треба було, проте губи мимоволі роз'їхалися, і я дала йому руку.
— Не ту! — зарепетував, мов навіжений, Микола.— Ліву, ліву!
(Ліва цінується дорожче — на ній родимка).
— А для мене й права хороша, ми люди маленькі,— мовив Костя.
Я дала йому праву. Обидва припали устами — кожен до своєї руки. Дві схилені голови. Солом'яно-жовта і чорна, мов вугіль. Дурники мої. Сини мої. Проте не думайте, що ви легко відбулися. Гнів мій ще не минув.
— Негайно прибрати зі столу! — гримнула я, аби не демобілізовуватися.
Костя, крекчучи, підняв на плече попільницю, Микола заходився витирати стіл якимись штанами.
Я була голодна як вовк.
— Обідали?
— Ні. Тебе чекали.
— А вдома є що-небудь?
— Нічого. Зараз збігаємо.
— Це чортзна-що,— сказала я, розпалюючи себе.— Та невже...
— ...ти, жінка похилого віку...— люб'язно підказав Микола.
— Так! Я! Літня жінка! — зарепетувала я.— Так, дідько забирай! Літня жінка! Жінка, яка працює! Вас, дурнів, виховує!
— Але, завважте, яка не виховала,— скромненько докинув Микола.
— Так, на жаль, не виховала! Усе життя нанівець! Ні за цапову душу пропало життя!
— Не метушись, подруго,— миролюбно мовив Костя.
Я взяла пляшку й хотіла кинути на підлогу, проте не кинула.
— Ні, годі з мене цього гармидеру. Поїду від вас. Живіть собі самі.
— Живи і давай жити іншим,— знову рівненьким голоском мовив Микола.
— Годі безглуздих зауважень! Я цілком серйозно кажу. Життя не цирк.
— Як ви сказали? — перепитав Костя.— Життя не цирк? Дозвольте записати.
Він витяг записника, послинив олівця й націлився.
— Життя... самі розумієте... життя... не... цирк...— записав він.
— І взагалі,— урвала я його дуже голосно,— мені все це набридло! Набридло! Вам зрозуміло? Поїду до Новосибірська. Або, ще краще, вийду заміж.
— Ого! — зауважив Костя.— Оце дає!
— А що? Ви вважаєте, я вже ні за кого не можу вийти заміж?
— Лише за приборкувача,— сказав Микола. Тьху, хай йому біс!
Я вийшла і грюкнула дверима.
Молока б випити, чи що. Я відкрила холодильник. Він був порожній і обмерзлий, з одною-однісінькою в'ялою редискою на другій полиці. Не холодильник, а склеп. Ніякого молока, певна річ, не було й близько. А вранці було. "Спороли", як казала няня.
...Ні, досить з мене, досить, думала я, розчісуючи волосся і люто видираючи цілі пасма. Не можуть двоє молодих ідіотів самі про себе подбати, не кажучи вже, щоб про матір... Подумаєш, "лапу"! Цілуються, а мати голодна. Остобісіло все, остобісіло... І це дурне волосся, ні два, ні півтора — напівдовге, недоглянуте... А скільки сивих волосин з'явилося! І все в якихось безглуздих місцях, за вухами, приміром, не те що в людей, ті сивіють благородно — зі скронь... Безглуздо сивію, бездарно. А ці саморобні буклі на лобі! Сама, стара дурепа, на бігуді накручувала. Спати погано, боляче...
...Не готуватиму їм обід, нехай самі про себе подбають...
А з цим волоссям треба щось робити. Постригтися, чи що? Шкода. Вже зо три роки відрощую, скільки праці пропаде... Ні, годі, пострижуся. "Пострижусь і почну",— так казав мій тато. Неспокійно жив мій тато, до самісінької смерті все хотів "почати". "Підстрижусь і почну..."
— Я іду,— сказала я хлопцям.
— Куди? — сігатав Костя.
— Заміж,— відповів Микола.
2
Вулиця була чудова, вся в свіжих краплях недавнього дощу. Листя на липах ясне, новеньке, лаковане, і, сяючи веселкою, котилася поливальна, машина, навіщось поливаючи вже мокрий асфальт. Я купила морозиво і йшла, гризучи твердий, оздоблений трояндою вершечок. Зуби трохи зводило, але мені добре було так обідати — на ходу, морозивом. Щось таке студентське.
Ноги ще не втомлені, весняний день довгий, люди ідуть, квапляться, багато гарненьких, пострижуся й почну.
Ось і перукарня. У величезній вітрині фотографії дівчат, зроблені у масштабі три до одного, кожна натужно оберігає зачіску. Напис: "Тут провадяться всі види обслуговування згідно з чергою".
Іти то йти. Я потягла високі, важкі двері з вертикальним написом: "До себе". Всередині пахло солодким одеколоном, паленим волоссям і ще чимось гидким. Сиділо й стояло зо два десятки жінок.
Ой, яка черга! Може, піти? Ні, вирішено, достоюсь.
Я запитала:
— Хто останній?
Кілька голів обернулось до мене і не відповіло.
— Скажіть, будь ласка, хто останній?
— Тут останніх немає,— кинула дотеп смаглявка, із задерикуватим зубом.
— Крайню шукаєте, громадяночко? — запитала літня жінка в блакитних шкарпетках і з сивою мачулою на голові.— Крайня начебто за мною займала, та пішла.
Руки в неї були червоні, натруджені, вони важко лежали між колінами.
— То я за вами буду, можна? А як ви гадаєте, товариші, скільки доведеться чекати?
— Години дві, не менше,— відповіла літня. Решта мовчала. Одна з них, статурна, білява, якось по-лебединому повернувши шию, пройшлася по мені яскраво-синіми очима і одвернулася.
Я, кажуть, не з боязких, але чомусь ніяковію перед жінками. Надто коли їх багато і вони зайняті якоюсь своєю, жіночою справою. Мені завжди здається, що вони збираються мене осуджувати. За що? А за що доведеться. За мій поважний вік (ти ба, красу прийшла наводити!), за окуляри, англійську книжку в сітці. В цій черзі мене зразу потягло до тієї літньої, в шкарпетках. І вона, певно, також запримітила мене. Дві бабусі. Вона посунулася на стільці, даючи мені місце.