Наступної середи Ягода привів обох Йованів на обід. Їх посадовили у столовій кімнаті й винесли їм "безсоромний паприкаш" і чорнослив, що відлежав у тютюні для люльки. Він мав приємний аромат тютюну. А до столу було відкорковано пляшку монастирського вермуту з Фенека. За обідом домовилися, що через місяць вони покажуть панові Николичу малюнки: Йован-старший — храму, а Йован-молодший, званий Дамаскином, — палацу.
— Плачу за кожний рік наперед, але все має бути готове одночасно, — вів далі Николич, — храм без палацу нічого не вартий, та й палац нічого не вартий без храму. Обидві споруди мусять бути завершені в строк. А строком є вінчання... Атилія вже має нареченого. Це поручник Александар, видний панич з хорошої родини, батько його був генералом на російській службі, але вони нашого роду. Зараз Александар служить у якогось прелата у Верхній Австрії.
Один з будівничих був старий, переляканий чоловічок, короткорукий і такий мовчун, що, коли його примушували заговорити, рот його ляскав, наче риб’ячий пухир. Почувши, що від нього очікують церкви для вінчання молодої панночки Николич, він стурбовано спитав, скільки їй років.
— Та ще грається з іншими дітьми, — заспокоїв його господар Николич, — увійшла в п’ятнадцятий.
Старий майстер насупився й почав щось швидко підраховувати олівцем на долоні. Другий, молодший, говорив ще менше. Лише коли пан Николич нагадав, що церкву й палац бажано було б збудувати десь тут, поряд, Дамаскин заперечливо повів указівним пальцем зліва направо.
Дамаскин був гарний, але лівша, із міцними литками й цупкою чорною бородою з золотою защіпкою. Лікті та зап’ястя в нього були перев’язані білими хустками, як це роблять шаблісти. Коли вони нападають, хустки розвіваються і спантеличують супротивника — той не знає точно, з якого боку слід чекати удару. Але молодий Дамаскин не носив ані шаблі, ані ножа. Майже ввесь час мовчав, хоча безупинно щось робив руками. За обідом він із скоринок хліба та палички для набивання люльки зробив кораблик і подарував його молодій господині, щойно вона увійшла до кімнати.
На батькове зніяковіння та збентеження гостей Атилія намалювала очі й вії своїм грудям. Вони дивилися крізь вуаль на гостей кожна у свій бік, трохи зизоокі, але обворожливі, з блискучо-зеленими зіницями. У загальній розгубленості Дамаскин уперше озвався, простягаючи Атилії кораблик:
— Це для вас, гарна панночко.
На що та відповіла:
— Щоб знати, чи гарна якась жінка, зачекай, поки побачиш її, коли позіхне, коли засміється або коли заговорить. А надто ж, коли почне при тобі їсти. Тому я не люблю, щоб на мене дивилися, коли їм. Та цього не любить і мій хорт...
Потому вона взяла кораблика, підійшла до підставки з люльками, вибрала одну, з довгим цибухом, уже набиту, й простягла Дамаскинові.
— Тютюн перележав у чорносливі й увібрав од нього трохи запаху, — мовила вона.
Дамаскин узявся за люльку, та Атилія не відпускала її. Вона повільно обернулася й потягла його на довгому цибухові до кімнати для музикування.
Вони опинились у просторому приміщенні з розчиненими вікнами. Тільки-но ввійшли, на Дамаскина скочив здоровенний хорт, на щастя, прив’язаний до шкіряного крісла, добряче-таки погризеного. Атилія, яка вже була за роялем, узяла акорд. На це пес заскавчав, утих та згорнувся в своєму кріслі. Рояль стояв посередині кімнати, немов величезна карета з двома ліхтарями. В нього були обгризені ніжки та великі чорні клавіші. Малі ж білі сяяли слоновою кісткою. Атилія грала. Від цієї гри все в кімнаті полинуло, розбурхалось, неначе закипіло в незбагненних висотах, а потім прорвалося й з гуркотом обрушилось на землю. Дамаскин заплескав, пес знову почав скавучати, Атилія ж несподівано урвала гру.
— Ви гадаєте, я граю? — усміхнулась вона до Дамаскина. — Де там! Цими звуками я поливаю квіти в садку під вікнами. Так вони краще ростуть... Є пісні, які квіти люблять. Як є пісні, які любимо ми. Та існують й інші, виняткові й дорогоцінні пісні, які вміють любити нас. Деяких із цих пісень ми ніколи не чули й ніколи не почуємо, бо на світі набагато більше пісень, що вміють любити нас, аніж тих, які любимо ми. Це саме стосується й книжок, картин або будинків. Справді, що можна сказати про будинки? Просто, якісь із них мають хист нас любити, а якісь — ні. Будинки — то по суті безперервне листування між будівельником та тими, хто в них мешкає. Людські житла — це немов великі красиві чи нудні листи. Мешкання в них може бути схоже на ділове листування, на листування між двома лютими ворогами, на листування між господарем та наймитом, між в’язнем та тюремником, однак це може бути й любовне листування... Позаяк будинки мають, як і ми, стать. Одні — жіночого, а інші — чоловічого роду. В тому-то й справа. Отож я хочу, щоб ти мені поставив будинок, схожий на любовний лист. Я знаю, не кожен утямить запалити ватру. Декому це ніяк не вдається. Але ти можеш. Я знаю, що можеш.
— Як ви знаєте, шановна панночко? — спитав Дамаскин і насадив кільце диму з ароматом чорносливу на морду хортові, який від того чхнув.
— Як знаю? Ну слухай-бо, мій паничу! Коли мені минало сьомий, уперше навідали до мене думки. Такі сильні й справжні, наче мотуззя. Завдовжки до Салонік, а напнуті так, неначе мені вуха попришпилювало з обох сторін до голови. А над ними такі ж сильні мрії та відчуття чи що. І було цього так багато, що я мусила дещо забувати. Я щодня забувала не пудами чи кілограмами, а тоннами. Тоді збагнула, що можу народжувати дітей. І відразу почала це діло вивчати. Того ж дня, цебто одного четверга по обіді, я народила подумки й не відкладаючи синочка трьох рочків і почала його доглядати й любити. Любов — це щось, чого вчишся й у чому тренуєшся. До того ж любов — це те, що потрібно вкрасти. Якщо ти кожного дня не вкрадеш сам у себе трохи снаги й часу для любови, то від неї нічого не лишиться. От я його годувала груддю вві сні й помітила, що на передпліччі в нього є шрам у вигляді заплющеного ока. Волосся йому змиваю вином, у мріях цілую його у вушко, аж йому ляскає, граюся з ним "у літери", показую, як дивитись у мою бусоль, ми бігаємо разом задки десь біля чистої води або будуємо на Тисі хатку з піску... Він росте швидше, ніж я, і на моїх очах стає старшим за мене. Я посилаю його подумки на навчання, спочатку до Карловців у сербсько-латинську школу, а потім — до Відня у військово-інженерне училище, щоб став будівничим та зводив найкрасивіші палаци... Відтоді я його не бачила, але любила його ще дуже. І ясно уявляю, який він зараз десь там у світах, і прагну до нього. До дитини своєї...