А невдовзі по тому, найняті Карловацьким митрополитом, вони переходили й на чорні землі, на південь від Сави й Дунаю, на південь від солончаків, дотримуючись сербського, грецького чи лютеранського посту, поки відновлювали або зводили з руїн монастирі в Криваї, Святого Романа біля Ражня, Памбуковиця, Раїновац та Челіє. Поляскуючи своїх коней по крупах, як це роблять жінки, проходили вони з сокирою та кельмою крізь сербську революцію 1804-го, позаяк торговці свинями, вовною, збіжжям та воском, які фінансували цю революцію, давали гроші й на відбудову монастирів Крчмар, Боговаджа, Рача на Дрині, Волявча, Клісура на Моравиці та Моравці під Рудником. Годуючи коней сіллю та борошном, відновлювали зодчі й теслі давні монастирі, що зазнали ушкоджень під час турецької навали — Манасію, Раваницю, Преображеніє та Ніколє, тоді як інші наймалися зводити палаци для пишного шляхетства.
І все це нове будівництво несло ознаки давньої грецької архітектури з колонами, тимпанами та вирішеними в стилі ампір палацами Сервійських у Турецькій Канижі, Чарноєвичів у Оросині, Текеліїв у Араді, Стратимировичів у Кулпині, Одескалкієвих в Ілоці, Єлцових у Вуковарі, Хадиків у Футогу, Гражальковичів у Сомборі, Марцибанних у Камениці. Водночас такого самого вигляду набували й військові будівлі в місцях перебування австрійських прикордонних частин у Петроварадині, Тителі, Земуні, Панчеві та Вршці. Нові муляри несли циркулі на своїх цехових знаменах, полишаючи пишні табернакули, напхані картуші, громіздкі карнизи своїх попередників... Під їхніми лінійками та висками прості фасади з атиком та овальним картушем, а невдовзі й ампірні портали з класичним тимпаноном з’являлися на магістратах у Карловцях, Темишварі, Кикинді, аж до ампірного фасаду курзалу в Меленцях та муніципалітету в Башаїді.
Та не всі вони однаково уславилися. На світанку нового XIX століття серед інших центрів будівничої майстерности набуло слави село Мартинці завдяки архітекторові, який походив з родини, що з покоління в покоління давала першокласних будівників-ліваків. То був майстер Димитріє Шувакович. Після 1808 року він зі своїми мармурувальниками будував усе, за що платили торговці та багаті ремісники в Бановцях, Кленку, Адашевці, Бешенові, Дивоші, Визичі, Гргуревцях, Лединцях, Нештині та Ямині. Його девізом було й залишилося:
"Якщо хочеш довго і щасливо прожити на землі, не щади себе ані в чому".
Одному із своїх найзнатніших замовників, господареві Сервійському, Шувакович запропонував побудувати в маєтку штучну печеру з кам’яною статуєю якогось грецького бога всередині, а іншому, шляхетному господареві Николичу з Рудни, створив навколо палацику в новому стилі модний парк із античними мармуровими урнами вздовж доріжок.
— Для чого вони? — спитав замовник Шуваковича.
— Щоб збирати до них сльози.
— Сльози? — обурився Николич і прогнав Шуваковича.
Обід
Пан Николич фон Рудна був лицарем Золотого руна, попечителем сербських шкіл в Осієку й суддею в Торонтальській та Сремській жупаніях. Під час війни з французами та турками він надавав Австрійській імперії безвідсоткові позики і за суму 52,028 форинта купив пустище Рудну. У приватному житті пан Николич був уразливою людиною — п’янів, тільки-но помічав чарку, гладшав, тільки-но бачив більше двох страв на столі. Він не мав нащадків чоловічої стати, мав лише одну дочку на ім’я Атилія, яку віддав у навчання, наче сина. А втім, дід Атилії по матері був знаний педагог Марієвський, реформатор шкіл в Австрії та Росії.
Молода панночка з роду Николичів увірвалася в свої п’ятнадцять років на щоможливо найбільшій швидкості із Орфелиновим "Вічним календарем" під пахвою та з відчуттям того, що час стоїть на місці. Вона любила спостерігати, як летять крізь завірюху птахи, мала ластаті, неначе зміїні яйця, очі й груди, і вже вміла мигцем надіти персні на ліву руку, не послуговуючись правою. Вона носила сукні за віденським кроєм — високо підперезані й укриті найдрібнішим гаптованим павутинням, тоді як її перса, відповідно до пануючого смаку, мали бути під прозорою вуаллю, так що можна було розібрати, де її жіночі ягідки.
— Справжні дві дурні курочки, завжди їм треба, щоб якийсь півник їх збудив, — казала вона, вглядаючись у них із подивом, немов бачила вперше. Потім звертала свої немилосердо ластаті очі до батька. — Не біда, що ти вигнав Шуваковича. Але що із цього вікна? Ліс, еге ж? А що я казала, щоб було видно! Палац, у якому я житиму, коли вийду заміж. А що ти бачиш в оцьому, другому вікні? Ну кажи, що ти бачиш?
Зверху Атиліїної вуалі на персах тріпотіли два гаптовані метелики. Між ними висів на золотому ланцюжку батьків подарунок — женевський годинник, оздоблений коштовним камінням, із компасом на зворотному боці.
— Нічого не бачиш, — не вгавала Атилія сварити батька, — а кому я казала, що має видніти за тим вікном? Церква, в якій я вінчатимусь. І де тепер Шувакович, якого ти вигнав? Усі твої справи я мушу закінчувати сама. Іди та пришли мені Ягоду.
Отак візник Ягода отримав від молодої панночки Атилії доручення знайти архітектора, ще кращого за Шуваковича.
— Знайди мені найліпшого Йована між тими Йованами, — звеліла вона йому, і Ягода, як завжди, мовчки слухав.
Коли Ягода почав служити в Николича, його передовсім навчили мовчати. Досягли це тим, що впродовж цілого тижня Ягода мусив тримати один день повний рот води, інший день — повний рот ракії.
— По-різному мовчиться з ракією у роті та з водою в роті, — вважав пан Николич.
По сусідству працював один із тих 800 мулярів і теслярів, що приїхали з Осата. Тільки-но Ягода привів його, панночка Николич поцікавилася, хто є найвизначнішим будівничим серед Йованів.
— Чи це не той, що працював у Стратимировичів?
— Ні, — лунало у відповідь, — їх двоє найкращих. Один дістав ім’я за Йованом Дамаскином, який будував храми в серцях людей. Тому й звуть його Дамаскин. А інший за церковним отцем Йованом Лествичником, який робив драбини до неба. Дамаскин умів зводити найліпші будинки, а другий — був управний у зведенні церков.
— Приведи до мене обох, — наказав пан Николич, — один побудує мені палац для доньки, а другий — церкву, в якій донька вінчатиметься.