Далина

Сторінка 8 з 20

Голота Петро

Промчав іще один потяг, і я знову побоявся. Сонце вже пригріло землю. Висушувало тумани, росу. Я подивився в той бік, звідки прийшов з хазяїном. Як-далеко! Далина гойдалася, мов холодець, а рейки блищали, мов дві чорні гадюки, яким ніколи й ніде • нема кінця.

Додому! Я зійшов з валу й пішов по залізниці в той бік, звідки сонце сходить. Ноги мене не несли, я часто сідав спочивати. Рвав козелики, їв молочай, вовчу лапу... В мене паморочилось у голові. Сів на рейку. Рейка дрижала. Я притулився

ДО рейки ухом. Десь далеко йшов потяг. І минуло небагато часу, як він виринув із сизого туману, мов чорт, шумно мчав, бризкав навколо піною, а з голови, як великі кудлаті шматки чорної вати, валив дим.

Я одійшов од рейки осторонь. Подумав, а тоді голосно вигукнув:

— Тату, та!..

І ліг пополам на рейку.

Розплющив очі, наче від міцного сну. Мене несли . на носилках до санітарного вагону. Пахло аптекою.

— Ну, как повреждєніє? — питає хтось когось.

— Нічего. Жить будет. Ущерб ребра, лопаток. Ну, отнята рука... Заживьот.

... Мене збило з рейки залізом, що низько висить перед колесом, і так я лежав між рейками, поки не переїхали всі вагони.

— От, каналія... — Я повернув голову набік і побачив, як вусатий чоловік з какардою на картузі

. ніс за пальчики мою жовту, жовту руку. Кров з неї капала на жовтий пісок і застигала чорними кружалками.

Я крикнув і знепритомнів.

V

Лупнув очима. Переді мною величезні голубі вікна. За вікнами світло, зелені з темним відтінком дерева. З вікон мої очі стрибають на білу, мов сніг з голубим відтінком, стелю з кружалами посередині, такими — як ото кинеш у воду камінця, — а вона розбігається. Далі очі падають од стелі вниз. Ліжка. Багато голубих ліжок з людьми. Було ще рано й люди спали. Я теж у такому ліжкові. Хотів повернутися на другий бік, але все тіло за-щиміло... Боляче. Я був забинтований. Згадав за руку, і в очах потемніло, в ухах задзвеніло, і мене не стало...

Одкрив очі. В палаті гомонять люди, пораються кожен біля свого ліжка, шелестять газетами. Біля мене стоїть жінка з червоним хрестом на грудях.

— Сестра, сколько ему лет? — звернувся один до жінки, що стояла біля мене з червоним хрестом на грудях.

— Тринадцятий, — відповіла сестра, даючи мені нюхати нашатирного спирту.

— Ну, як голова?—питає сестра.

— Легше. — Я став прислухатися до хорого, що впер окуляри з золотим ободочком у газети й голосно усім читав. Я дещо вловив:

"Возле станції Шестаковкі... Пьотр Мєльніков, 12-лєтній мальчик бросілся под поезд. Прічини не установлєни..."

На мене всі глянули.

— Це про тебе, — каже мені сестра. Той, що читав, поклав газету на своє ліжко й через верх своїх окулярів глянув на мене, роззявивши рота.

— Что ж тєбя побуділо бросіться под поезд? — спитав він мене-

— Не питайте його, — сказала сестра.—Лікар не велить розпитувати.

Вона поклала мені під паху градусника й вийшла. Я повів очима по палаті. Мені було легко. Голубуватий колір стін, вікон, нерешті шматки синього неба, веселе, світле проміння сонця, що рівно лежало на підлозі й непомітно росло, все це підносило мій настрій. Я чомусь усміхнувся очам, що з зацікавленням дивились на мене з довгих сірих халатів. Очі не слухались сестри, вони один поперед одного почали сипати мені запитання:

— Як же я попав під потяга? Не знаю. Чи правда, що я під потяга ліг сам? Ні, я сам не лягав. Л як же? Може я спав? Може я якось мимоволі! Хто-зна. Мабуть упав, мабуть біг... Може біг та зачепився за рейку, а тут потяг? Мабуть біг і зачинився за рейку, хто зна...

. З тим, що не знаю, і край. Мені було ніяково казати, що я під потяга ліг сам. Очі в мене нічого не допиталися. Причепурили свої ліжка, повкуту-валися в довгі сірі халати й пішли гулять. Сестра увійшла, взяла в мене градусника, подивилася й приклала мені до голови долоню:

— Не знаєш, чого ґави розкричалися? — спитала сестра між іншим.

— Що? — Я не зрозумів, до чого це.

— Ґави, ґави, кажу, кричать. Не знаєш, чого вони розкричались?

— Ґави?

— Нуда.

— Кричать?

— Кричать ґави.

— гЛ чого вони кричать? — питаю.

— Я хто-зна. Я ж у тебе питаю, а ти не знаєш?— вона усміхнулась.

— Мабуть сніг буде, — кажу. Вона голосно засміялась, потім дала мені якихось ліків.

— Пий-пий... Отак... Не кривись... Ще-ще... До кінця. Так. Молодець. Тепер тобі буде добре.

І мені згадався батько, як давав мені горілки: "Пий-пий, синку. Отак... Оселедця... Хліб... Так. Тепер тобі буде весело". 1 мені було весело. Складав дрова, а на подвір'ї Льоля.

Сестра вийшла, мені зробилось трохи сумно. Вона була дуже лагідна, ласкава, і мені було приємно, коли вона зі мною розмовляє.

Мені кольнуло в боку. Я крикнув, і вона ввійшла.

— Що таке, голубе? —<=— В боку коле.

— В боку коле, бідний. — Вона взяла мою руку двома пальцями й замислилась, наче чогось чекала.

— Ти заснув би, — обізвалась вона,— завтра перев'язочку зробимо.—Вона легенько кладе мою руку під ковдру, збирається йти. Мені хочеться, щоб вона сиділа біля мене. Ог, якби вона була моєю матір'ю!..

— Вже мабуть йе кричать ґави?—кажу.

— Кричать, кричать, — сказала вона, і пішла. Потім я трохи "подумав" і заснув.

Другого дня була мряка. Мені дуже "крутило" руку. Я потів, млів і лаявся. Сестра мене тримала.

— Я-я-я-й, де ж це ти так навчився? Не можна ж так... — Та я не слухав її, злився на всіх, найбільше попадало хазяїнові, в якого я позбувся руки.

Сестра клала мені до голови гумову подушку, казала багато лагідних слів, але мені від цього було не легше. В руці щось крутило Гвинтом, викручувало кістку, трощило, рвало, пекло вогнем. Я кричав. Сестра дала мені щось випити, і згодом я заснув.

І завжди, коли була вогка погода, мене визволяв сон. Я сни в мене були чудові. Завжди сниться мені, що я з двома руками. Ліплю. Малюю і не ві сні. Сестра дала мені олівця й паперу. Доктор у білому, з бородою немов із смоли, в окулярах, що лежать на носі, як велосипед, узяв мої малюнки в руки, повертів, повертів, віддав і сказав, що з мене люди будуть. Чого мені журитися? Я повірив докторові.

Лежу собі й малюю. Відчиняються дверь Входить голова більша за тіло, в десятьох теплих хустках — зажурена мати. її ведуть брат Федька й сестра Наташа.