Навколо нас степовий сум, порожнеча, а це все вечір укрив широчезною синьою паросолею— Парасоля поволі темнішає, міняє свій колір і згодом ми вже перед собою нічого не бачимо. Де-не-де в будках блищать вогники і від цього стає легше.
Іде потяг. Далеко далеко їде потяг, наче дві жарини з печі. Жарини більшають та більшають, а тоді відразу стали, як сонячні головешки, що освітили всю залізницю, насип і з гулом, з шумом промчали мимо нас. Нж земля задрижала. Моторошно. Втома.
— Вжескоро,—сказав Картуз.—Хочби швидше,— думаю собі. Спочити б, лягти, подумати. Мені дуже захотілось "подумати". Я вчора думав тільки про Картуза та про його хату-будку. Н зараз подумав би ще про Льолю, про цвинтар, про дрова."Льоля... Це я буду далеко-далеко від неї... Батько. Бородатий мій, блискучий батько. Мокра сорочка прилипла до спини, а він хекає, рубає круглі, міцні колоди сокирою... гляне на мене вогкими від утоми очима: "Пий, синку, буде веселіше". Як мені весело було з ним! І чого я погодився йти служити так далеко? І батька не буду бачити і... Може й Льолю ще коли побачив би. А тепер...
— Ну, молодець, ми дома.—Ми підійшли до це-, гляної будки, що ледве виднілась у нічній пігьмі. Коло будки широка тополя, гули дроти телеграфних стовпів, і мені стало лячйо... Широкий Картуз постукав у шибку. Нам відчинила молодиця, закутана в рядно.
— Найшов хлопця? Ну, драстуй,— привіталась до мене. А Широкий Картуз зразу її запитав:
— Телята наповані?
— Та де ж, на кого ж я кину хату?—Широкий Каріуз ляснув молодицю по щоці, а мені процідив:
— Ходім, покажу криницю.
Криниця була недалеко, але глибока, та й телят було дванадцятеро. І зморений, знесилений, я впав —у повітці на солому й "не думав" уже нічого, заснув, 9 К убиТИЙ.
IV
Нове життя для мене розпочалося, як тільки в повітку упав сірий шматок раннього світла. Мене розбудив хазяїн. Він наказав — що, де і як робити. Я як сонце тільки виткнеться, телят виганяти на вал. Он туди. Пильнувати, щоб вони не пішли під поїзд—одно, і в селянські посіви — друге.
Хазяїн пішов спати.
Мені було холодно. Я горнусь у сорочку, затуляю груди рукою, трушусь. Померзли ноги, їсти хочеться ще з вечора,очі злипаються, мало спав. Стомлений від учора, наче побитий. Не все зрозумів, що наказав хазяїн. Що зробити раніш? Раніш мабуть напоїти телят.
Я взяв відро і пішов до Криниці. Тополя ХОЛОДНО шелестить біля криниці, розсипає зелені листочки в калюжі розлитої води. Криниця глибока, як даль, а на дні наче чорна смола ворушиться. Витягую відро й вода бризкає, хрустка, прозора, мов сталь, холодна, хлюпається з важкого відра мені на груди, на ноги... Напоїв телят. Чищу кошару.
Мало не по коліна грузну босими ногами в багнюці, а вона зеленожовта та холодна. Телята в кізяках, ляпаються, бігають з кутка в куток, бри-зкаються обмазують мене... Н я беру на візок гній і вивожу його до великої кучі, що за кошарою.
Н як із-за зеленого обрію, наче половина розпеченої сковороди, виткнулося сонце, я розчиняю кошару й гоню телят пасти. Од холодної росяної трави мені стає ще холодніше. Цокочу зубами, стаю, зігнувшись, біля щитів і чекаю, щоб швидше сонце пригріло, Я. воно, як на гріх, половина, і половина. Це мабуть тому, що я так пильно дивлюсь на нього. Н ну, я одвернуся! І спраді, глянув через кілька хвилин—уже кругліше. Я ще не дивлюся. Ціле кругле сонце виринуло з росяних трав. Уже хмари позолотило. Я довго не дивлюся на сонце. Ось я розглядаю Місцевість. Яка кумедна ця будка — хазяїнова хата! Сама з червоної цегли зроблена, а на дерев'янім даху півника причеплено. Біля будки кошара з дрючків стулена, а біля кошари свинарник, як хатка баби Яги, що ото в казці. Н тополя все шумить над дахом, трусить листочками. Стоїть оце собі все у степу широкім, як острівець у зеленому морі. Ні хати ніде, ні людей. Нж ген-ген тільки мріє друга будка. Наче другий острівець. Шумлять трави, зелені хліба, кущі диких степових дерев, а телеграфні дроти тужать. Мов товсте павутиння, густо висить від стовпа до
стовпа і дзвенить. Плачуть дроти, як по мертвому: ой, о-о-о-о-о-ой! Ой, тоска ж!..
— "Дроти, чого ви плачете?"—Мені було моторошно від свого голосу. Який чудний мій голос у цій дичавині. Чого ви плачете, дроти? Хто вас обижає? Замовчіть!—Я розлютувув, кинув на них дрючком, а вони задзвеніли голосно, загули дуже, заревли: гууу-о-о-о-ой!.. Ой, як сумно!.. Яка порожнеча, прірва...
Телята ремиґають, ^коса бликають на мене, чи доглядаю за ними. Йдуть туди, куди не слід. Я владно погукую на них. Слухаються.
Тут сонце не таке, як у нас. Хоч воно вже й високо. В нас веселе сонце. А туг самотнє. Сидить собі між хмарами, мов золоте яйце у ватному кублі, і діла йому до мене ніякого. Хоч би їсти принесли! Або покликали... Вони ще сплять. Я вже на--ходився, стомлений, голодний.
А вчора: батько, Льоля. А колись—юнкери, скульптура...
— А куди!—телята пішли в посіви. Я біжу за ними, а вони вибриком. Над телятами дзвенів синіми крилами ґедзь; вони попіднімали хвости, побігли по степу, по залізниці. Я розгубився. І десь узявся, наче з води виринув, дядько. Одлушпарив мене батогом. Телята йому жито столочили. Я з плачем ганяюсь за телятами, а степ широкий чужий шумливий. Іде потяг. Телята стали, збіглись до купи, підняли хвости, голови, нащурили вуха й лячно на всі боки водять своїми великими шкля-ними очима. Я тихенько підійшов до них. Вони брикнули ногами, наче зі мною дратуються, і побігли до залізниці. Потяг зойкнув на ввесь степ і вони, мов опарені, чкурнули в степ по селянських посівах, а тоді знов збіглися до купи й побігли прямо до кошари..,
— Хай постоять,—каже хазяїн. А ти тим часом нагодуй свиню. Вичисти свинарник. Он візок стоїть, отуди вези...
І годині о другій хазяїн спитав:
— Ти вже може їсти хочеш, то скажи, не соромся?
— Хочу.—Тоді він дав мені шматок оселедця.
— Ну, а тепер жени телят. Я їх попутав—не тікатимуть.
Я виганяю телят на вал, сідаю під щитами й вислухую шум тополі. Вона стоїть біля будки, кучерява, струнка, як дівчина. Губить своє листя — великі сльози—і тужно задивилась у степ.— Дівчино, чого ти плачеш?—Я вічно стою тут на оцьому місці, вічно дивлюся на це одноманітне зажурене коло й вічно сумую разом з ними журюся. І ніколи не бачу новин, ніколи ні з ким не розмовляю. Ніколи, ніколи...—Дівчино, не плач!